Закон України

“Про зайнятість населення”

Дата набуття чинності:
1 січня 2013 року

Закон визначає правові, економічні та організаційні засади реалізації державної політики у сфері зайнятості населення, гарантії держави щодо захисту прав громадян на працю та реалізації їхніх прав на соціальний захист від безробіття.

Стаття 1 Закону надає визначення термінам, які в ньому застосовуються. Так, наприклад, зайнятість – це не заборонена законодавством діяльність осіб, пов'язана із задоволенням їх особистих та суспільних потреб з метою одержання доходу (заробітної плати) у грошовій або іншій формі, а також діяльність членів однієї сім'ї, які здійснюють господарську діяльність або працюють у суб'єктів господарювання, заснованих на їх власності, у тому числі безоплатно. Ринок праці – це система правових, соціально-трудових, економічних та організаційних відносин, що виникають між особами, які шукають роботу, працівниками, професійними спілками, роботодавцями та їх організаціями, органами державної влади у сфері задоволення потреби працівників у зайнятості, а роботодавців - у найманні працівників відповідно до законодавства.
Кожен має право на вільно обрану зайнятість. Примушування до праці у будь-якій формі забороняється. Добровільна незайнятість особи не може бути підставою для притягнення її до відповідальності. Зайнятість населення забезпечується шляхом встановлення відносин, що регламентуються трудовими договорами (контрактами), провадження підприємницької та інших видів діяльності, не заборонених законом (стаття 3 Закону).

Відповідно до статті 4 Закону до зайнятого населення належать особи, які працюють за наймом на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, особи, які забезпечують себе роботою самостійно (у тому числі члени особистих селянських господарств), проходять військову чи альтернативну (невійськову) службу, на законних підставах працюють за кордоном та які мають доходи від такої зайнятості, а також особи, що навчаються за денною формою у загальноосвітніх, професійно-технічних та вищих навчальних закладах та поєднують навчання з роботою. До зайнятого населення також належать:
  • непрацюючі працездатні особи, які фактично здійснюють догляд за дитиною-інвалідом, інвалідом I групи або за особою похилого віку, яка за висновком медичного закладу потребує постійного стороннього догляду або досягла 80-річного віку, та отримують допомогу, компенсацію та/або надбавку відповідно до законодавства;
  • батьки - вихователі дитячих будинків сімейного типу, прийомні батьки, якщо вони отримують грошове забезпечення відповідно до законодавства;
  • особа, яка проживає разом з інвалідом I чи II групи внаслідок психічного розладу, який за висновком лікарської комісії медичного закладу потребує постійного стороннього догляду, та одержує грошову допомогу на догляд за ним відповідно до законодавства.
До зайнятого населення не належать іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні і зайнятість яких пов'язана із забезпеченням діяльності іноземних посольств і місій або виконанням своїх професійних чи трудових обов'язків перед роботодавцем - нерезидентом.

Згідно статті 5 Закону держава гарантує у сфері зайнятості:
  • вільне обрання місця застосування праці та виду діяльності, вільний вибір або зміну професії;
  • одержання заробітної плати (винагороди) відповідно до законодавства;
  • професійну орієнтацію з метою самовизначення та реалізації здатності особи до праці;
  • професійне навчання відповідно до здібностей та з урахуванням потреб ринку праці;
  • підтвердження результатів неформального професійного навчання осіб за робітничими професіями;
  • безоплатне сприяння у працевлаштуванні, обранні підходящої роботи та одержанні інформації про ситуацію на ринку праці та перспективи його розвитку;
  • соціальний захист у разі настання безробіття;
  • захист від дискримінації у сфері зайнятості, необґрунтованої відмови у найманні на роботу і незаконного звільнення;
  • додаткове сприяння у працевлаштуванні окремих категорій громадян.

Статтями 6 – 13 Закону встановлені права на:
  • вибір місця, виду діяльності та роду занять;
  • професійну орієнтацію;
  • професійне навчання;
  • соціальний захист у разі настання безробіття;
  • трудову діяльність за кордоном;
  • захист від проявів дискримінації у сфері зайнятості населення;
  • доступ до інформації у сфері зайнятості населення;
  • захист прав у сфері зайнятості населення.

Відповідно до статті 14 Закону до категорій громадян, що мають додаткові гарантії у сприянні працевлаштуванню, належать:
  • один з батьків або особа, яка їх замінює і: 1) має на утриманні дітей віком до шести років; 2) виховує без одного з подружжя дитину віком до 14 років або дитину-інваліда; 3) утримує без одного з подружжя інваліда з дитинства (незалежно від віку) та/або інваліда I групи (незалежно від причини інвалідності);
  • діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування, особи, яким виповнилося 15 років та які за згодою одного з батьків або особи, яка їх замінює, можуть, як виняток, прийматися на роботу;
  • особи, звільнені після відбуття покарання або примусового лікування;
  • молодь, яка закінчила або припинила навчання у загальноосвітніх, професійно-технічних і вищих навчальних закладах, звільнилася із строкової військової або альтернативної (невійськової) служби (протягом 6 місяців після закінчення або припинення навчання чи служби) і яка вперше приймається на роботу;
  • особи, яким до настання права на пенсію за віком відповідно до статті 26 Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування” залишилося 10 і менше років;
  • інваліди, які не досягли пенсійного віку, встановленого статтею 26 Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування”;
  • особи, яким виповнилося 15 років та які за згодою одного з батьків або особи, яка їх замінює, можуть, як виняток, прийматися на роботу.


Зміст та умови реалізації державної політики у сфері зайнятості визначені в розділі ІІ Закону.

Формування та реалізацію державної політики у сфері зайнятості населення забезпечують у межах своїх повноважень Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, центральний орган виконавчої влади у сфері соціальної політики, інші центральні органи виконавчої влади, Верховна Рада Автономної Республіки Крим та Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, органи місцевого самоврядування. Головним органом у системі центральних органів виконавчої влади з формування та реалізації державної політики у сфері зайнятості населення є центральний орган виконавчої влади у сфері соціальної політики (стаття 17 Закону).

В розділі ІІІ Закону визначаються правовий статус, завдання, повноваження, порядок та умови діяльності центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції.

Сприяння зайнятості населення передбачено розділом IV Закону.

До заходів щодо сприяння зайнятості населення стаття 24 Закону відносить наступні:
  • професійна орієнтація та професійне навчання;
  • стимулювання діяльності роботодавців, спрямованої на створення нових робочих місць та працевлаштування безробітних;
  • створення умов для самозайнятості населення та підтримка підприємницької ініціативи;
  • сприяння забезпеченню молоді першим робочим місцем та запровадження стимулів для стажування на підприємствах, в установах та організаціях незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, фізичних осіб, які застосовують найману працю, молоді, яка навчається;
  • сприяння зайнятості інвалідів;
  • забезпечення участі безробітних у громадських роботах та інших роботах тимчасового характеру.
Роботодавцю, який протягом 12 календарних місяців забезпечував створення нових робочих місць, працевлаштовував на них працівників і упродовж цього періоду щомісяця здійснював їм виплату заробітної плати в розмірі не менше ніж 3 мінімальні заробітні плати за кожну особу, протягом наступних 12 календарних місяців за умови збереження рівня заробітної плати в розмірі не менше ніж 3 мінімальні заробітні плати за кожну таку особу щомісяця за рахунок коштів Державного бюджету України, передбачених у бюджеті Пенсійного фонду України, компенсуються фактичні витрати у розмірі 50% суми нарахованого єдиного внеску за відповідну особу за місяць, за який він сплачений.

Стаття 26 Закону передбачає заходи стимулювання працевлаштування громадян, які недостатньо конкурентоспроможні на ринку праці.

Суб'єктам малого підприємництва, які працевлаштовують безробітних строком не менше ніж на 2 роки за направленням територіальних органів центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, на нові робочі місця в пріоритетних видах економічної діяльності, щомісяця компенсуються фактичні витрати у розмірі єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування за відповідну особу за місяць, за який він сплачений (стаття 27 Закону).

Згідно статті 28 Закону з метою залучення до роботи за відповідною професією (спеціальністю) в селах і селищах молодому працівнику, який уклав трудовий договір на строк не менш як три роки з підприємствами, установами та організаціями, що розташовані у таких населених пунктах, надається житло на строк його роботи та одноразова адресна допомога у десятикратному розмірі мінімальної заробітної плати за рахунок коштів Державного бюджету України у порядку та за переліком професій (спеціальностей), затверджених Кабінетом Міністрів України. У разі якщо молодий працівник пропрацює в такому населеному пункті не менше 10 років, житло передається йому у власність.

Студенти вищих та учні професійно-технічних навчальних закладів, що здобули професію (кваліфікацію) за освітньо-кваліфікаційним рівнем “кваліфікований робітник”, “молодший спеціаліст”, “бакалавр”, “спеціаліст” та продовжують навчатися на наступному освітньо-кваліфікаційному рівні, мають право проходити стажування за професією (спеціальністю), за якою здобувається освіта, на підприємствах, в установах та організаціях незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, на умовах, визначених договором про стажування у вільний від навчання час. Метою стажування є набуття досвіду з виконання професійних завдань та обов'язків, удосконалення професійних знань, умінь та навичок, вивчення та засвоєння нових технологій, техніки, набуття додаткових компетенцій. Строк стажування за договором не може перевищувати 6 місяців. Робота керівників стажування, призначених з числа працівників підприємства, організації, установи, може оплачуватися підприємством, організацією, установою за рахунок коштів, передбачених на підготовку, перепідготовку, підвищення кваліфікації кадрів, додатково на строк стажування щомісяця у розмірах не менше 5% суми основної заробітної плати, яку вони отримують за основним місцем роботи. Вищі та професійно-технічні навчальні заклади разом з роботодавцями сприяють студентам і учням у доступі до інформації про можливість стажування (стаття 29 Закону).

Стаття 30 Закону передбачає розширення можливостей для підвищення конкурентоспроможності громадян віком старше 45 років.

Умови та порядок організації громадських та тимчасових робіт визначені в статті 31 Закону.

Порядок проведення заходів професійної орієнтації та професійного навчання населення визначений в розділі V Закону.

Надання послуг з посередництва у працевлаштуванні регулюється розділом VI Закону.

Діяльність суб'єктів господарювання, які надають послуги з посередництва у працевлаштуванні, та інших суб'єктів господарювання, які здійснюють наймання працівників для подальшого виконання ними роботи в Україні у інших роботодавців, регулюється Законом та іншими законодавчими актами України (стаття 36 Закону). До послуг з посередництва у працевлаштуванні належать пошук роботи та сприяння у працевлаштуванні особи, добір працівників відповідно до замовлень роботодавців (у тому числі іноземних) у межах укладених з роботодавцями договорів (контрактів). Суб'єкти господарювання, які надають послуги з посередництва у працевлаштуванні, та суб'єкти господарювання, які здійснюють наймання працівників для подальшого виконання ними роботи в Україні у інших роботодавців, зобов'язані:
  • надавати громадянам повну та достовірну інформацію про попит роботодавця на робочу силу (вакансії), його вимоги щодо кваліфікації, досвіду роботи, про умови, характер та оплату праці;
  • співпрацювати з відповідним територіальним органом центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, підприємствами, установами та організаціями, профспілками та їх об'єднаннями, організаціями роботодавців та їх об'єднаннями;
  • забезпечувати захист інформації, що надійшла від громадян, які звертаються з метою працевлаштування, та дотримання правил використання і поширення такої інформації, встановлених законами України “Про інформацію” та “Про захист персональних даних”, а також конфіденційність комерційної інформації роботодавців відповідно до закону;
  • подавати територіальним органам центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, відомості про чисельність працевлаштованих ними осіб у порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, за погодженням з центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у галузі статистики.

Статтями 37 – 39 Закону регулюється діяльність суб’єктів господарювання, які:
  • надають послуги з посередництва у працевлаштуванні в Україні;
  • надають послуги з посередництва у працевлаштуванні за кордоном;
  • наймають працівників для подальшого виконання ними роботи в Україні в іншого роботодавця.

Відповідно до статті 41 Закону державне регулювання діяльності суб'єктів господарювання, які надають послуги з посередництва у працевлаштуванні, здійснюється, зокрема, шляхом:
  • ведення переліку таких суб'єктів господарювання;
  • правового забезпечення діяльності суб'єктів господарювання, які надають послуги з посередництва у працевлаштуванні, що надають особам послуги з пошуку роботи та сприяння в працевлаштуванні, а також добору кадрів для роботодавців;
  • нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю і зайнятість населення, що здійснюється уповноваженим органом з реалізації державної політики з питань державного нагляду та контролю за дотриманням законодавства про зайнятість населення.

Порядок застосування праці іноземців та осіб без громадянства в Україні встановлений розділом VII Закону.

Підприємства, установи та організації мають право на застосування праці іноземців та осіб без громадянства на території України на підставі дозволу, що видається територіальними органами центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, на строк до одного року, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 42 Закону). Без такого дозволу здійснюється працевлаштування:
  • іноземців, які постійно проживають в Україні;
  • іноземців, які набули статусу біженця відповідно до законодавства України або одержали дозвіл на імміграцію в Україну;
  • іноземців, яких визнано особами, що потребують додаткового захисту, або яким надано тимчасовий захист в Україні;
  • представників іноземного морського (річкового) флоту та авіакомпаній, які обслуговують такі компанії на території України;
  • працівників закордонних засобів масової інформації, акредитованих для роботи в Україні;
  • спортсменів, які набули професійного статусу, артистів та працівників мистецтва для роботи в Україні за фахом;
  • працівників аварійно-рятувальних служб для виконання термінових робіт;
  • працівників іноземних представництв, які зареєстровані на території України в установленому законодавством порядку;
  • священнослужителів, які є іноземцями і тимчасово перебувають в Україні на запрошення релігійних організацій для провадження канонічної діяльності лише у таких організаціях з офіційним погодженням з органом, який здійснив реєстрацію статуту (положення) відповідної релігійної організації;
  • іноземців, які прибули в Україну для участі у реалізації проектів міжнародної технічної допомоги;
  • іноземців, які прибули в Україну для провадження викладацької діяльності за фахом у державних вищих навчальних закладах на їх запрошення;
  • інших іноземців у випадках, передбачених законами та міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Розділом VІІІ Закону встановлюються умови безробіття, визначається правовий статус безробітного, його права, обов’язки та відповідальність, порядок реєстрації та припинення реєстрації безробітного.

Згідно статті 43 Закону статусу безробітного може набути:
  • особа працездатного віку до призначення пенсії (зокрема на пільгових умовах або за вислугу років), яка через відсутність роботи не має заробітку або інших передбачених законодавством доходів, готова та здатна приступити до роботи;
  • інвалід, який не досяг встановленого статтею 26 Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування” пенсійного віку та отримує пенсію по інвалідності або соціальну допомогу відповідно до законів України “Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам” та “Про державну соціальну допомогу особам, які не мають права на пенсію, та інвалідам”;
  • особа, молодша 16-річного віку, яка працювала і була звільнена у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, зокрема припиненням або перепрофілюванням підприємств, установ та організацій, скороченням чисельності (штату) працівників.

Підходящою для безробітного вважається робота, що відповідає освіті, професії (спеціальності), кваліфікації особи з урахуванням доступності транспортного обслуговування, встановленої рішенням місцевої державної адміністрації, виконавчого органу відповідної ради. Заробітна плата повинна бути не нижче розміру заробітної плати такої особи за останнім місцем роботи з урахуванням середнього рівня заробітної плати, що склався у регіоні за минулий місяць, де особа зареєстрована як безробітний. Під час пропонування підходящої роботи враховується тривалість роботи за професією (спеціальністю), кваліфікація, досвід, тривалість безробіття, а також потреба ринку праці (стаття 46 Закону).

Статтею 47 Закону передбачено, що допомога по частковому безробіттю надається територіальним органом центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, застрахованим особам у разі втрати ними частини заробітної плати внаслідок вимушеного скорочення передбаченої законодавством тривалості робочого часу у зв'язку із зупиненням (скороченням) виробництва продукції без припинення трудових відносин у разі, коли:
  • зупинення (скорочення) виробництва на підприємстві або в цеху, дільниці із замкнутим циклом виробництва (структурний підрозділ підприємства, у якому здійснюються всі етапи технологічного процесу з виробництва певного виду продукції у межах такого підрозділу), що має невідворотний та тимчасовий характер, триває не менше 3 місяців і не перевищує 6 місяців, не залежить від працівників та роботодавця, охопило не менш як 20% чисельності працівників підприємства або цеху, дільниці, у яких скорочення робочого часу становить 30% і більше на місяць;
  • зупинення (скорочення) виробництва та тривалості робочого часу працівників є вимушеним, оскільки вичерпано всі можливі заходи запобігання йому, що підтверджується узгодженим рішенням роботодавця та виборним органом профспілкової організації, з якою укладено колективний договір, за результатами консультацій між ними.

Відповідно до статті 48 Закону масовим вивільненням з ініціативи роботодавця (крім випадку ліквідації юридичної особи) є одноразове або протягом:
  • одного місяця: 1) вивільнення 10 і більше працівників на підприємстві, в установі та організації з чисельністю від 20 до 100 працівників; 2) вивільнення 10 і більше відсотків працівників на підприємстві, в установі та організації з чисельністю від 101 до 300 працівників;
  • трьох місяців - вивільнення 20% і більше працівників на підприємстві, в установі та організації незалежно від чисельності працівників.
Показники масового вивільнення працівників, заходи з їх запобігання та з мінімізації негативних наслідків встановлюються колективними договорами та угодами, укладеними на національному, галузевому та регіональному рівнях. Розроблення комплексу заходів щодо забезпечення зайнятості працівників, які підлягають вивільненню, здійснюється відповідними органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування за участю сторін соціального діалогу. У разі коли масове вивільнення працівників спричинило різке зростання безробіття в регіоні або на відповідній території на 3% і більше протягом звітного періоду, ситуація на ринку праці визнається кризовою.

Особлива гарантія для окремих категорій безробітних, які втратили роботу у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці встановлена статтею 49 Закону.

Розділ ІХ Закону присвячений соціальному діалогу на ринку праці.

Державний контроль за додержанням законодавства про зайнятість населення здійснює уповноважений орган з реалізації державної політики з питань державного нагляду та контролю за дотриманням законодавства про зайнятість населення та центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, в межах їх повноважень (стаття 52 Закону).

Відповідальність за порушення законодавства про зайнятість населення встановлена статтею 53 Закону.

Закон визнає такими, що втратили чинність закони України “Про зайнятість населення” № 803-ХІІ від 1 березня 1991 року та “Про забезпечення молоді, яка отримала вищу або професійно-технічну освіту, першим робочим місцем з наданням дотації роботодавцям” № 2150-IV від 4 листопада 2004 року.

Також Законом передбачено внесення відповідних змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення, Бюджетного кодексу України, законів України “Про місцеве самоврядування в Україні”, “Про місцеві державні адміністрації”, “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття”, “Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні”, “Про рекламу”, “Про центральні органи виконавчої влади” та “Про професійний розвиток працівників”.

Якщо Ви побачили помилку в тексті, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl-Enter. Будемо вдячні!

вгору