Про заходи щодо впровадження Концепції адміністративної реформи в Україні
Президент України; Указ, Концепція від 22.07.1998810/98
Документ 810/98, поточна редакція — Редакція від 28.05.2006, підстава 340/2006
 

Сторінки:  [ 1 ]  2  3
наступна сторінка »  

                                                          
У К А З
ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ
Про заходи щодо впровадження Концепції
адміністративної реформи в Україні

{ Із змінами, внесеними згідно з Указами Президента
N 1000/98 від 10.09.98
N 1048/98 від 21.09.98
N 5/99 від 09.01.99
N 1588/99 від 18.12.99
N 538/2001 ( 538/2001 ) від 21.07.2001
N 340/2006 ( 340/2006 ) від 03.05.2006 }

З метою забезпечення реформування системи державного
управління в Україні, створення умов для побудови відповідно до
Конституції України ( 254к/96-ВР ) демократичної, соціальної,
правової держави, утвердження і забезпечення прав людини і
громадянина п о с т а н о в л я ю:
1. Покласти в основу здійснення реформування системи
державного управління основні положення Концепції адміністративної
реформи в Україні, розробленої Державною комісією з проведення в
Україні адміністративної реформи.

{ Частина друга статті 1 втратила чинність на підставі Указу
Президента N 340/2006 ( 340/2006 ) від 03.05.2006 }

2. ( Частина перша статті 2 втратила чинність на підставі
Указу Президента N 538/2001( 538/2001 ) від 21.07.2001 )
( Частина друга статті 2 втратила чинність на підставі
Указу Президента N 538/2001( 538/2001 ) від 21.07.2001 )
С.Тігіпку, Є.Кушнарьову внести до 15 вересня цього року на
затвердження Президентові України план першочергових заходів щодо
проведення адміністративної реформи, виходячи з основних положень
Концепції.
3. Кабінету Міністрів України: утворити робочу групу з проведення реформи центральних
органів виконавчої влади, підпорядкувавши її
Віце-прем'єр-міністрові України С.Тігіпку; внести у двотижневий строк на затвердження Президентові
України проект Положення про робочу групу з проведення реформи
центральних органів виконавчої влади та забезпечити розміщення і
технічне оснащення цієї робочої групи; вирішити питання щодо фінансування робіт з проведення
адміністративної реформи в Україні.
4. Є. Кушнарьову утворити робочу групу з проведення реформи
місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого
самоврядування та державної служби та подати на затвердження
Президентові України проект Положення про цю робочу групу. ( Стаття 4 в редакції Указу Президента N 1000/98 від 10.09.98 )

Президент України Л.КУЧМА
м. Київ, 22 липня 1998 року
N 810/98
ДЕРЖАВНА КОМІСІЯ З ПРОВЕДЕННЯ В УКРАЇНІ
АДМІНІСТРАТИВНОЇ РЕФОРМИ
КОНЦЕПЦІЯ
АДМІНІСТРАТИВНОЇ РЕФОРМИ В УКРАЇНІ
I. ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ АДМІНІСТРАТИВНОЇ РЕФОРМИ
Важливим чинником виходу із трансформаційної кризи
українського суспільства є створення сучасної, ефективної системи
державного управління. Необхідність формування нової системи
державного управління як інструменту подолання кризи в Україні до
останнього часу недооцінювалась.
Нова система державного управління в Україні має бути
створена шляхом проведення адміністративної реформи.
Існуюча в Україні система державного управління залишається в
цілому неефективною, вона еклектично поєднує як інститути, що
дісталися у спадок від радянської доби, так і нові інститути, що
сформувалися у період незалежності України. Ця система є
внутрішньо суперечливою, незавершеною, громіздкою і відірваною від
людей, внаслідок чого існуюче державне управління стало гальмом у
проведенні соціально-економічних і політичних реформ.
Тому зміст адміністративної реформи полягає, з одного боку, у
комплексній перебудові існуючої в Україні системи державного
управління всіма сферами суспільного життя. З іншого - у розбудові
деяких інститутів державного управління, яких Україна ще не
створила як суверенна держава.
Метою адміністративної реформи є поетапне створення такої
системи державного управління, що забезпечить становлення України
як високорозвинутої, правової, цивілізованої європейської держави
з високим рівнем життя, соціальної стабільності, культури та
демократії, дозволить їй стати впливовим чинником у світі та
Європі. Її метою є також формування системи державного управління,
яка стане близькою до потреб і запитів людей, а головним
пріоритетом її діяльності буде служіння народові, національним
інтересам. Ця система державного управління буде підконтрольною
народові, прозорою, побудованою на наукових принципах і
ефективною. Витрати на утримання управлінського персоналу будуть
адекватними фінансово-економічному стану держави.
Для досягнення мети адміністративної реформи в ході її
проведення має бути розв'язано ряд завдань:
формування ефективної організації виконавчої влади як на
центральному, так і на місцевому рівнях управління;
формування сучасної системи місцевого самоврядування;
запровадження нової ідеології функціонування виконавчої влади
і місцевого самоврядування як діяльності щодо забезпечення
реалізації прав і свобод громадян, надання державних та
громадських послуг;
організація на нових засадах державної служби та служби в
органах місцевого самоврядування;
створення сучасної системи підготовки та перепідготовки
управлінських кадрів;
запровадження раціонального адміністративно-територіального
устрою.
Адміністративна реформа має здійснюватись у кількох
напрямках. Перший - це створення нової правової бази, що
регламентуватиме державне управління в Україні. Другий - це
формування нових інститутів, організаційних структур та
інструментів здійснення державного управління. Третій - це кадрове
забезпечення нової системи державного управління. Четвертий - це
зміцнення та формування нових фінансово-економічних основ
функціонування державного управління. П'ятий - це наукове та
інформаційне забезпечення системи державного управління,
формування механізмів наукового та інформаційного моніторингу її
функціонування.
Реформування організаційних структур виконавчої влади є
найбільш складною проблемою адміністративної реформи в Україні.
Після проголошення державної незалежності в Україні обсяги
управлінської діяльності зросли у деяких сферах у 20-30 разів, а
окремі з них (оборона, зовнішня політика) були утворені заново.
Тому характерний для радянських часів метод реформування апарату
управління шляхом його скорочення сьогодні не можна розглядати як
ефективний. Тут потрібен системний підхід, який дозволяє
визначати оптимальні для потреб України кількість та структуру
органів виконавчої влади.
Як відомо, у ході системних перетворень Україна зіткнулася з
проблемами організації виконавчої влади нового типу. Існуюча
структура уряду України є однією із перепон на шляху до
економічного зростання. Міністерства не змогли виробити і
реалізувати ефективну політику, щоб зменшити масштаби тіньової
економіки, запобігти погіршенню стандартів у сфері охорони
здоров'я та освіти, збільшенню нерівності у розвитку регіонів і
зубожінню значної частини населення. Державна служба є
неефективною, бо вона ще не повністю трансформована в інституцію,
що забезпечує реалізацію державної політики.
Визначені у Концепції заходи реформування грунтуються на
вироблених світовою практикою принципових засадах функціонування
виконавчої влади у демократичній, соціальній, правовій державі,
серед яких ключове значення мають такі:
пріоритетність законодавчої регламентації функцій,
повноважень та порядку діяльності органів виконавчої влади;
незалежність здійснення функцій та повноважень виконавчої
влади від органів законодавчої і судової влади у межах, визначених
Конституцією і законами України;
здійснення внутрішнього та судового контролю за діяльністю
органів виконавчої влади та їх посадових осіб, насамперед, з
позиції забезпечення поваги до особи та справедливості, а також
постійного підвищення ефективності державного управління;
відповідальність органів виконавчої влади, їх посадових осіб
за свої рішення, дії чи бездіяльність перед громадянами, права
яких були порушені;
запровадження механізму контролю за функціонуванням
виконавчої влади з боку суспільства через інститути парламентської
і прямої демократії, передбачаючи, що вищі посади в ключових
органах виконавчої влади є політичними посадами;
принципи ефективності, відкритості та доброчесності в роботі
уряду та інших органів виконавчої влади.
Реформування державної служби в Україні покликано забезпечити
підбір і розстановку високопрофесійних, чесних і патріотично
налаштованих кадрів апарату управління. У ході адміністративної
реформи необхідно законодавчо унормувати інститут служби в органах
місцевого самоврядування (муніципальної служби).
Виконавча влада, реалізуючи призначення демократичної,
соціальної правової держави, створює умови для реалізації прав і
свобод громадян, а також надання їм широкого кола державних, в
тому числі управлінських, послуг. Держава цілеспрямовано мінімізує
своє втручання в життєзабезпечення громадян і бере на себе лише ті
послуги, які в даний період розвитку суспільства в змозі
гарантувати і неможливо знайти на ринку послуг. Вона постійно
прагне дерегулювання, тобто передачі своїх функцій механізмам
ринкової саморегуляції і недержавним інституціям. Цей процес має
грунтуватися на тому, що:
1) надання послуг з боку виконавчої влади повинно бути
спрямовано на задоволення потреб особи і суспільства. Тому
потрібно визначити перелік відповідних послуг, які потрібні
громадянам, а також критерії оцінки якості та ефективності їх
надання;
2) соціальні процеси повинні регулюватися з боку держави лише
у разі, якщо це обумовлено інтересами всього суспільства.
Відносини між споживачами та постачальниками товарів і послуг
регулюються ринком, окрім тих випадків, коли він не може адекватно
задовольнити потреби суспільства;
3) управлінські послуги повинні бути платними тільки у
випадку, коли громадянин має вибір - чи користуватися цією
послугою, чи ні;
4) управлінські послуги повинні надаватися, насамперед, на
низових рівнях структури виконавчої влади, що забезпечить їх
наближення до споживачів. У деяких випадках надання послуг на
більш високому структурному рівні може бути обумовлено потребами
економіки чи вимогами до якості надання послуги.
Адміністративна реформа розрахована на відносно тривалий
період її реалізації і включає три етапи.
У ході підготовчого етапу реформи мають бути розроблені та
офіційно схвалені Концепція адміністративної реформи та Програма
здійснення адміністративної реформи. На цьому етапі розв'язуються
першочергові питання, пов'язані з поточним удосконаленням
елементів існуючої системи державного управління.
На другому етапі запроваджуються організаційно-правові засади
реформування ключових елементів системи державного управління.
На третьому етапі поглиблюються трансформаційні процеси,
формуються нові інститути, організаційні структури та інструменти
державного управління.
На всіх етапах реформи вживаються заходи щодо її
законодавчого, кадрового, наукового та інформаційного
забезпечення, зміцнення та оновлення нових фінансово-економічних
основ державного управління.

II. СИСТЕМА ОРГАНІВ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ *

* Органи виконавчої влади в Автономній Республіці Крим входять
в єдину систему органів виконавчої влади України, мають особливості, що визначаються спеціальним законодавством України, і в цій Концепції окремо не розглядаються.

1. Кабінет Міністрів України - вищий орган в системі органів
виконавчої влади
Кабінет Міністрів України, як уряд, очолює систему органів
виконавчої влади, спрямовує і координує діяльність міністерств та
інших органів виконавчої влади.
Стратегічною метою реформування Кабінету Міністрів України є
забезпечення максимально повного й точного втілення в життя
конституційного статусу Кабінету Міністрів як вищого органу в
системі органів виконавчої влади України. Згідно з цим Кабінет
Міністрів повинен стати центром державного управління,
ефективність роботи якого грунтується на підтримці парламенту та
Президента України. Він є відповідальним перед Президентом
України, підконтрольним і підзвітним Верховній Раді України у
межах, передбачених у статтях 85 і 87 Конституції України
( 254к/96-ВР ).
Концептуальною основою реформування уряду має бути
законодавче визначення таких основоположних напрямів його
діяльності, як:
вироблення стратегічного курсу виконавчої влади щодо
здійснення внутрішньої та зовнішньої політики держави, спрямованої
на розвиток громадянського суспільства;
розроблення проектів законодавчих актів та підзаконної
нормативно-правової бази на виконання Конституції і законів
України, актів Президента України;
ефективне управління державними фінансами та державним майном
і контроль за їх використанням;
спрямування і координація діяльності органів виконавчої влади
та її орієнтація переважно на забезпечення прав і свобод громадян
та надання їм державних (управлінських) послуг. (Управлінські
послуги визначаються як послуги з боку органів виконавчої влади,
що є необхідною умовою реалізації прав і свобод громадян - зокрема
реєстрація, ліцензування, сертифікація тощо )
* * *
Підтвердженню статусу Кабінету Міністрів як вищого органу в
системі органів виконавчої влади відповідатиме законодавче
впровадження принципу, за яким в цій системі не може бути органів,
які б не були безпосередньо чи опосередковано підпорядковані
уряду. Згідно з цим в межах конституційно визначеного статусу
Кабінету Міністрів його повноваження мають поширюватися на всі
ланки системи органів виконавчої влади. Правовий статус
центральних органів виконавчої влади (ЦОВВ) та їх взаємовідносини
з урядом повинні регулюватися законами, що визначають повноваження
і порядок діяльності цих органів.
В межах встановленого Конституцією і законами України
правового статусу Кабінету Міністрів актами Президента України
згідно з п. 10 статті 116 Конституції України можуть визначатися
конкретні функції уряду, а відповідно до частини третьої ст. 113
Конституції України можуть також вирішуватись інші питання щодо
пріоритетів в діяльності Кабінету Міністрів України.
При практичному запровадженні зазначеного статусу Кабінету
Міністрів слід враховувати те, що згідно з Конституцією Президент
України хоч і не є главою виконавчої влади чи уряду, проте має
значні компетенційні преференції щодо виконавчої гілки державної
влади. Ключовими серед них є повноваження з питань формування та
зміни персонального складу Кабінету Міністрів України, утворення,
реорганізації та ліквідації міністерств, інших ЦОВВ, призначення
на посади та звільнення з посад керівників цих органів, а також
скасування актів уряду.
Для забезпечення більш конструктивної участі Кабінету
Міністрів у сприянні здійсненню окремих повноважень Президента
України доцільно, зокрема, надати Прем'єр-міністрові право на
подання Президентові пропозицій не тільки щодо призначення, а й
щодо звільнення з посад членів Кабінету Міністрів України, а також
на подання аналогічних пропозицій щодо вирішення усіх інших,
віднесених Конституцією України до відання Президента, кадрових
питань в органах виконавчої влади. Згідно з Конституцією України
реалізація Прем'єр-міністром зазначених прав не означає покладення
на Президента України додаткових обов'язків щодо розгляду
відповідних пропозицій.
Важливою умовою реалізації конституційного статусу Кабінету
Міністрів є забезпечення гармонійних відносин уряду з
Адміністрацією Президента. Доцільно законодавчо встановити, що у
відносинах служб Кабінету Міністрів з Адміністрацією Президента,
консультативними, дорадчими та іншими допоміжними органами і
службами, утвореними Президентом, беруть участь посадові особи
апарату Кабінету Міністрів.
Для ефективного здійснення Кабінетом Міністрів України
функцій, пов'язаних з керівництвом підвідомчими органами
виконавчої влади, йому повинні бути надані права щодо:
скасовування повністю чи в окремій частині актів центральних
і місцевих органів виконавчої влади (можливість надання цього
повноваження шляхом прийняття відповідного закону передбачено
частиною другою ст. 120 Конституції України);
погодження кандидатур для призначення їх на посади керівників
(крім міністрів) ЦОВВ перед поданням Прем'єр-міністром відповідних
матеріалів на розгляд Президенту України;
призначення на посади та звільнення з посад усіх заступників
міністрів та заступників керівників інших ЦОВВ, а також
заслуховування звітів керівників інших ЦОВВ.
Крім того, слід надати Прем'єр-міністрові право вживати
заходів дисциплінарної відповідальності (крім звільнення з посади)
до керівників центральних, а також інших органів виконавчої влади.

Посиленню ролі Кабінету Міністрів у законодавчому процесі
повинне сприяти законодавче закріплення за ним прав на:
проведення експертизи будь-яких проектів законів перед їх
розглядом Верховною Радою України незалежно від суб'єкта їх
подання;
звернення до Президента України з пропозиціями щодо
використання ним права вето стосовно прийнятих Верховною Радою
законів;
звернення до Верховної Ради щодо визнання поданих урядом
законопроектів першочерговими.
Крім того, у відносинах уряду з Верховною Радою доцільно
докладніше законодавчо врегулювати процедури реалізації
повноважень Кабінету Міністрів у процесі розгляду питань Верховною
Радою, а також характер і механізми підконтрольності і
підзвітності Кабінету Міністрів Верховній Раді.
Потрібно унормувати вимоги щодо запобігання невиправданому
втручанню парламенту у сферу виконавчої влади, зокрема у
діяльність уряду, міністерств, інших ЦОВВ.

* * *
В основу проведення організаційних змін в Кабінеті Міністрів
та його апараті має бути покладено чітке уявлення про сукупність
функцій уряду, визначених Конституцією і законами України.
Зокрема, слід розмежувати:
1) функції Кабінету Міністрів України як колегіального
органу, що виконуються шляхом проведення засідань уряду, а в
окремих випадках - шляхом опитування. В засіданнях беруть участь
лише особи, що входять до складу уряду - Прем'єр-міністр, Перший
віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри, міністри. Можуть
також запрошуватись інші особи. До цих функцій, зокрема, належить:
вироблення та здійснення політики уряду;
прийняття актів (постанов і розпоряджень) Кабінету Міністрів;
реалізація права законодавчої ініціативи;
обговорення найважливіших питань життя держави та суспільства,
а також діяльності самого Кабінету Міністрів;
заслуховування звітів членів Кабінету Міністрів та керівників
інших органів виконавчої влади.
2) функції Кабінету Міністрів України, що виконуються членами
уряду відповідно до вимог закону або конкретного доручення
Кабінету Міністрів. Виходячи із стратегічного завдання діяльності
Кабінету Міністрів, що полягає у виробленні та здійсненні політики
уряду, до цих функцій належать:
керівництво з боку Прем'єр-міністра роботою Кабінету
Міністрів та його апарату;
спрямування, координація та контролювання діяльності
міністерств та інших підвідомчих Кабінету Міністрів органів
виконавчої влади;
ведення переговорів і підписання міжнародних договорів від
імені Кабінету Міністрів.
3) функції Кабінету Міністрів України, що забезпечуються
такими організаційними формами роботи Кабінету Міністрів, як
урядові комітети (ради). Основним призначенням цих комітетів є
сприяння Прем'єр-міністрові у здійсненні ним координації
діяльності міністерств щодо реалізації виробленої політики уряду,
попереднього усунення розбіжностей та узгодження проектів урядових
рішень міжвідомчого характеру, а також проектів законодавчих
актів. Окремі комітети (ради) можуть створюватися як тимчасові. Як
правило, урядові комітети (ради) повинні очолюватися відповідними
віце-прем'єр-міністрами. Членами цих комітетів (рад) є міністри, а
за необхідності до складу комітетів (рад) можуть входити керівники
інших ЦОВВ. Перелік урядових комітетів (рад) та їх склад
затверджує Кабінет Міністрів за поданням Прем'єр-міністра.
Заснування урядових комітетів (рад) має на меті:
а) зменшення навантаження на Прем'єр-міністра та Кабінет
Міністрів в цілому шляхом делегування попереднього розгляду питань
та проектів до урядових комітетів (рад). Кабінет Міністрів в
цілому повинен приймати рішення щодо остаточного схвалення всіх
рішень урядових комітетів (рад). Робота урядових комітетів (рад)
сприятиме більш ефективному вирішенню питань, які виносяться на
розгляд Кабінету Міністрів в цілому. У подальшій перспективі слід розглянути можливість внесення
змін до Конституції України, що дозволить надати згаданим
комітетам (радам) право остаточного схвалення рішень з обмеженого
законами кола питань;
б) підвищення рівня колегіальності в роботі уряду шляхом
запобігання надмірному впливу окремих міністрів на вироблення та
здійснення політики уряду та надання рівних можливостей всім
міністрам спільно формувати та проводити цю політику;
в) чітке визначення місця і ролі віце-прем'єр-міністрів в
процесі формування та реалізації політики уряду.
* * *
Грунтуючись на викладеній функціональній моделі, слід
здійснити ряд заходів щодо поліпшення організації роботи уряду.
Першорядне значення має реалізація такої умови: робота апарату
Кабінету Міністрів не повинна підміняти діяльність міністрів.
Прем'єр-міністр працює з міністрами безпосередньо, а не через
апарат уряду. Це зокрема, означає, що основна робота з підготовки
проектів законів та актів Кабінету Міністрів має виконуватися
міністерствами з власної ініціативи, а також згідно з рішенням
уряду або урядових комітетів (рад).
У межах нормотворчої ініціативи міністерств, інших ЦОВВ
міжгалузеве (міжвідомче) узгодження проектів законів та актів
Кабінету Міністрів у разі потреби здійснюють урядові комітети
(ради). Проекти актів Кабінету Міністрів готуються в
міністерствах, інших ЦОВВ і надсилаються для розгляду на засіданні
Кабінету Міністрів або відповідного урядового комітету (ради),
організації їх експертизи, ознайомлення з іншими зацікавленими
органами виконавчої влади.
* * *
Зміни в організації роботи Кабінету Міністрів зумовлюють
необхідність реорганізації його апарату, завданням якого повинно
бути, зокрема, організаційне, інформаційно-аналітичне, правове,
матеріально-технічне та інше обслуговування Кабінету Міністрів,
урядових комітетів (рад).
Апарат Кабінету Міністрів пропонується назвати Секретаріатом
Кабінету Міністрів, що більшою мірою відповідає визначеним для
нього завданням та функціям.
Секретаріат Кабінету Міністрів забезпечує створення умов для
колективної роботи Кабінету Міністрів в цілому та урядових
комітетів (рад), а також міністрів як членів Кабінету Міністрів.
Секретаріат не дає доручень міністрам, і його робота не замінює
діяльності міністрів, як членів уряду.
Секретаріат Кабінету Міністрів:
а) допомагає Прем'єр-міністру та віце-прем'єр-міністрам в
організації роботи уряду;
б) інформує відповідні міністерства про документи, які
подаються до Кабінету Міністрів та урядових комітетів (рад);
в) забезпечує документування рішень Кабінету Міністрів та
урядових комітетів (рад), надсилання цих рішень до міністрів і
отримання урядом інформації про їх виконання;
г) здійснює контроль виконання рішень Кабінету Міністрів;
д) надає експертні висновки Прем'єр-міністрові та
віце-прем'єр-міністрам з питань галузевої (секторної) політики;
е) організаційно обслуговує засідання урядових комітетів
(рад);
ж) забезпечує зв'язок з Секретаріатом Верховної Ради та
Адміністрацією Президента і інформує Адміністрацію Президента про
рішення Кабінету Міністрів;
з) забезпечує правову експертизу проектів рішень Кабінету
Міністрів та інших актів законодавства.
З урахуванням того, що Секретаріат Кабінету Міністрів повинен
зберігати "інституційну пам'ять" та наступництво у роботі Кабінету
Міністрів як колегіального органу, очолювати Секретаріат повинен
державний службовець, призначений на цю посаду Кабінетом Міністрів
України. Дану посадову особу пропонується назвати Державним
секретарем (Главою Секретаріату Кабінету Міністрів, Міністром
Кабінету Міністрів). Він не може бути звільнений з посади з
мотивів формування нового складу Кабінету Міністрів чи обрання
нового Президента України. Порядок звільнення Державного секретаря
з посади має визначатися законодавством про державну службу.
Державний секретар забезпечує діяльність Кабінету Міністрів
України як колегіального органу, а також Прем'єр-міністра з
керівництва роботою уряду. Державний секретар здійснює керівництво
роботою апарату Кабінету Міністрів України безпосередньо, а також
через своїх заступників і несе відповідальність за виконання
покладених на апарат завдань і функцій, організовує його взаємодію
із Секретаріатом Верховної Ради України, Адміністрацією Президента
України у процесі поточної діяльності. Він бере участь у
реалізації заходів щодо розвитку державного управління,
вдосконалення організаційних структур виконавчої влади,
координації, спрямовування та контролювання роботи керівного
органу управління державною службою.
Державний секретар повинен мати заступників, які
призначаються Кабінетом Міністрів України за поданням Державного
секретаря.
Секретаріат Кабінету Міністрів складається з підрозділів, які
згідно з їх завданнями і функціями поділяється на:
загальнофункціональні підрозділи;
підрозділи за окремими напрямками діяльності Кабінету
Міністрів України, які організаційно та інформаційно-аналітично
обслуговують урядові комітети (ради) і не повинні дублювати
функції міністерств та інших ЦОВВ;
патронатні служби Прем'єр-міністра та віце-прем'єр-міністрів.
(У графічному вигляді запропонована структурна схема Кабінету
Міністрів та його апарату наведена в додатку 1).
2. Центральні та інші підвідомчі Кабінету Міністрів
органи виконавчої влади
Реалізація визначених вище напрямів реформування Кабінету
Міністрів України має проводитися паралельно з реформуванням
системи ЦОВВ. Ці органи здійснюють свої повноваження на всій
території України як безпосередньо, так і через утворені ними
територіальні (регіональні) підрозділи (органи).
Реформа ЦОВВ тісно пов'язана, а в деяких випадках і
зумовлена іншими реформами. Так, секторні міністерства повинні
бути повноправними представниками держави в своїх секторах. Проте
вони можуть взяти на себе ці функції, лише звільнившись від
відповідальності за роботу кожної державної господарюючої одиниці
в своєму секторі.
Таким чином, реформа секторних міністерств повинна
відбуватись паралельно з реформою всього державного сектору
економіки - приватизацією, корпоратизацією залишених у власності
держави підприємств виробничого сектору, переведенням на
самоврядування державних підприємств соціальної сфери. В свою
чергу, реформа секторних міністерств дозволить звільнити існуючий
апарат Кабінету Міністрів від контролю за реалізацією державних
інтересів в галузях національної економіки, оскільки така функція
апарату ставить його над міністерствами.
Вихідними концептуальними засадами реформування ЦОВВ є
визнання необхідності:
по-перше, врахування об'єктивної тенденції мінімізації
втручання держави в особі органів виконавчої влади в
життєдіяльність суспільства, особливо в діяльність господарюючих
суб'єктів;
по-друге, переорієнтації діяльності цих органів з суто
адміністративно-розпорядчих функцій на надання державних
управлінських послуг громадянам та юридичним особам, а також
забезпечення дії принципу верховенства права;
по-третє, збереження (за умови зменшення кількості або іншої
трансформації сфери відповідальності ЦОВВ) за виконавчою владою
достатніх важелів управління соціально важливими процесами, які
потребують державного втручання.
Запропонований комплекс заходів реформування ЦОВВ спрямований
на:
а) уточнення та зміну функцій ЦОВВ, перегляд їх статусу і на
цій основі - оптимізацію кількісного складу ЦОВВ;
б) забезпечення провідної ролі міністерств серед інших
підвідомчих Кабінету Міністрів органів як головних суб'єктів
вироблення і реалізації урядової політики в тій чи іншій сфері;
в) підвищення ролі міністрів як політичних діячів (політиків)
і відокремлення статусу міністрів від статусу державних
службовців;
г) запровадження нових форм і процедур діяльності ЦОВВ та
відповідних організаційних структур.

Концептуальні засади реформування ЦОВВ базуються на визнанні
того положення, що ефективній діяльності цих органів сьогодні
значно перешкоджає:
невизначеність у розмежуванні статусу міністерств, державних
комітетів і так званих "інших центральних органів виконавчої
влади";
нечіткість у співпідпорядкованості ЦОВВ, дублювання і
суперечливість їх функцій та повноважень;
невідповідність фактичної ролі окремих ланок їх формально
продекларованому статусу як ЦОВВ;
відсутність у Кабінету Міністрів достатніх засобів впливу на
діяльність певної частини ЦОВВ;
наявність майже повної змістової відповідності статусів
міністра і керівника іншого ЦОВВ.
Виходячи з цього, вважаємо за доцільне концептуально
по-новому провести класифікацію підвідомчих Кабінету Міністрів
органів виконавчої влади, визначивши такі групи органів, правове
становище яких не однакове за суттєвими ознаками, а саме:
I група - центральні органи виконавчої влади:
а) міністерства (визначення див. на с. 17); б) державні комітети (визначення див. на с. 18); в) ЦОВВ із спеціальним статусом (визначення див. на с. 18).
Центральні органи виконавчої влади - це група підвідомчих
Уряду органів виконавчої влади, щодо яких ключові установчі та
кадрові питання вирішуються Президентом України відповідно до його
конституційно визначених повноважень (пункти 10 і 15 частини
першої статті 106).
Певним винятком є ЦОВВ із спеціальним статусом, до яких
віднесені органи, особливості статусу котрих встановлюються у
кожному випадку законами України. Існування таких органів або вже
передбачено Конституцією України (пункт 14 частини першої статті
106, пункт 22 частини першої статті 85), або може бути передбачено
новими законами, що визначають повноваження та порядок діяльності
цих органів. У звичайних (загальнорегулятивних) законах питання
утворення і визначення конкретної організаційно-правової форми
таких ЦОВВ вирішуватися не можуть.
II група - урядові установи і організації:
а) установи і організації, підпорядковані безпосередньо
Кабінету Міністрів; б) установи і організації, підпорядковані Кабінету Міністрів
опосередковано - через підпорядкування тому чи іншому ЦОВВ.
До групи урядових установ і організацій повинні бути
віднесені установи і організації, ключові установчі та кадрові
питання щодо яких вирішуються Кабінетом Міністрів України, в тому
числі стосовно тих урядових установ і організацій, що
безпосередньо підпорядковані міністерствам, - за поданням
відповідних міністрів.
Правовою підставою існування таких установ і організацій є
положення пункту 9 статті 116 Конституції України, згідно з яким
Кабінет Міністрів "спрямовує і координує роботу міністерств, інших
органів виконавчої влади" (курсив розробників Концепції). Надання
законодавчим шляхом уряду повноважень стосовно вирішення
установчих і кадрових питань стосовно цих органів можливе на
підставі положення частини другої статті 120 Конституції України
( 254к/96-ВР ), згідно з якою повноваження Кабінету Міністрів
визначаються Конституцією і законами України,
III група - установи і організації при Кабінеті Міністрів
України. Ці структури пропонується вивести за межі поняття "органи
виконавчої влади", оскільки вони не є суб'єктами виконавчої влади,
тобто не мають державно-владних повноважень.
До складу групи установ і організацій при Кабінеті Міністрів
повинні бути віднесені:
а) структури, що утворені внаслідок перетворення окремих
існуючих нині органів виконавчої влади, які підвідомчі Кабінету
Міністрів, але фактично не мають владно-розпорядчих повноважень;
б) структури, що й на даний час мають статус установ і
організацій при Кабінеті Міністрів.
Всі установчі та кадрові питання стосовно цих структур
вирішуються Кабінетом Міністрів України.

Грунтуючись на запропонованій класифікації підвідомчих
Кабінету Міністрів органів виконавчої влади, доцільно на
законодавчому рівні закріпити такі визначення понять,
функціонального призначення та загальних субординаційних зв'язків
органів кожної з наведених вище груп.
1. Міністерства - це центральні органи виконавчої влади,
покликані формувати та реалізувати державну політику у відповідних
сферах суспільного життя (секторах державного управління). Їх
очолюють міністри, які за посадою є членами Кабінету Міністрів
України і відповідно до цього мають статус політичних діячів
(політиків).
Міністерства займають провідне місце серед ЦОВВ та інших
підвідомчих Кабінету Міністрів органів і фінансуються із
державного бюджету. Між міністерствами розподіляється весь спектр
урядової політики, за винятком тих напрямів, реалізація яких
віднесена до повноважень ЦОВВ із спеціальним статусом.
Міністерства є єдиноначальними органами. Міністр входить до
складу Кабінету Міністрів і тому як політичний діяч (політик) не
є державним службовцем. Міністр доручає виконання частини своїх
посадових повноважень заступникам міністра, які можуть виконувати
їх від імені міністерства відповідно до затвердженого міністром
розподілу службових обов'язків між заступниками.
Міністерства повинні мати право видавати загальнообов'язкові
нормативно-правові акти в межах повноважень, визначених
Конституцією і законами України, а також відповідно до указів
Президента України та актів Кабінету Міністрів України.
У змісті діяльності самого міністерства потрібно чітко
визначити і розмежувати його функції:
а) як органу, який забезпечує аналітико-консультативну
допомогу у виробленні та здійсненні політики міністра у
відповідному секторі державного управління;
б) як органу, який забезпечує задоволення певних потреб
суспільства і держави. Ці функції пов'язані, зокрема, з наданням
управлінських послуг населенню і підлягають широкій
децентралізації, в тому числі шляхом їх делегування окремим
госпрозрахунковим підрозділам, підпорядкованим відповідному
міністерству.
Міністерство може мати підпорядковані йому підрозділи
(органи), в тому числі територіальні (регіональні), які становлять
так звану "систему міністерства".
Апарат міністерства складається з державних службовців і
очолюється державним службовцем - одним із заступників Міністра.
2. Державні комітети - це центральні органи виконавчої влади,
які, безпосередньо не формуючи урядову політику, покликані сприяти
міністерствам та уряду в цілому в реалізації цієї політики шляхом
виконання функцій державного управління, як правило, міжгалузевого
чи міжсекторного характеру.
Відповідно до частини першої статті 114 Конституції України
голови державних комітетів не входять до складу Кабінету
Міністрів, отже, самостійно не виробляють політики уряду і не є
політичними діячами (політиками), а мають статус державних
службовців.
Державні комітети можуть видавати загальнообов'язкові
нормативно-правові акти лише у межах повноважень, визначених для
них законами.
Державні комітети є зараз єдиноначальними органами виконавчої
влади, хоча сама назва "комітет" властива саме колегіальним
органам. Зважаючи на це, пропонується змінити назву "Державний
комітет" на іншу, що більш відповідає природі єдиноначального
органу, наприклад "Державне агентство".
Державний комітет може мати підпорядковані йому підрозділи
(органи), в тому числі територіальні (регіональні), які становлять
так звану "систему державного комітету".
3. ЦОВВ із спеціальним статусом - це новий вид органів
виконавчої влади, який входить до групи ЦОВВ. Особливість даного
виду органів полягає, зокрема, в тому, що всі питання їх правового
статусу та взаємовідносин з іншими органами мають вирішуватися
шляхом прийняття законів, що визначають повноваження і порядок
діяльності саме цих ЦОВВ.
4. Урядові установи і організації - це також новий вид
органів виконавчої влади, який згідно з цією Концепцією не
відноситься до групи ЦОВВ. Серед урядових установ і організацій
слід виділити наступні органи.
4.1. Урядові установи і організації, що безпосередньо
підпорядковані (входять до системи) відповідного міністерства
(або, як виняток, ЦОВВ із спеціальним статусом). Залежно від
покладених на них функцій пропонується визначити такі різновиди
урядових установ і організацій, безпосередньо підпорядкованих
міністерствам:
департаменти - утворюються, як правило, для здійснення
функцій керівництва окремими підгалузями в межах відповідних
секторів державного управління;
інспекції - утворюються, як правило, для здійснення
контрольно-наглядових функцій;
виконавчі бюро - утворюються для здійснення
реєстраційно-дозвільних функцій щодо фізичних і юридичних осіб, в
тому числі на платних засадах (ці органи, на відміну від інших,
можуть мати змішане фінансування - з бюджету та за рахунок
власного доходу). При цьому важливо не допускати комерціалізації
органів виконавчої влади.
Всі ці установи і організації функціонують як єдиноначальні,
очолюються державними службовцями і не мають права видавати
загальнообов'язкові (нормативні) правові акти.
Бюджет для них затверджує міністр в межах бюджету
відповідного міністерства.
4.2. Урядові установи, і організації, які підпорядковані
безпосередньо Кабінетові Міністрів України і які за сферою
діяльності не можуть бути структурно включені до того чи іншого
ЦОВВ. (Окремі з них, наприклад ВАК та комісії з премій, мають
змішану - державно-громадську природу). Ці органи можуть
функціонувати на засадах як єдиноначальності, так і
колегіальності, і мають право видавати загальнообов'язкові
(нормативні) акти лише в межах повноважень, делегованих їм
Кабінетом Міністрів України.
(У графічному вигляді запропонована вище класифікація
підвідомчих Кабінету Міністрів України органів (установ і
організацій) наведена в додатку 2).

Запровадження запропонованих концептуальних змін в побудові
системи міністерств, інших ЦОВВ передбачає перехід до використання
функціонального принципу утворення міністерств у поєднанні з
галузевим принципом у тому разі, коли це зумовлено специфікою
відповідних секторів державного управління та поточним станом
соціально-економічного розвитку держави.
Окремі міністерства можуть бути багатогалузевими або
надгалузевими (наприклад, охоплювати такі галузі, як промисловість,
сільське господарство, транспорт і зв'язок, енергетика).
У цілому структурна реорганізація органів виконавчої влади
повинна проводитись обов'язково за умови попереднього визначення
реальної необхідності та напрямів зміни функцій, компетенції або
методів діяльності відповідних структур.
Кількість міністерств, з одного боку, не повинна бути надто
малою, щоб кожен з міністрів мав можливість охопити все коло
питань, віднесених до його відання, а з іншого боку - надто
великою, щоб якомога рідше виникали ситуації, коли вирішення
однакових питань покладається водночас на кількох міністрів, що
загрожує виникненню колізій та конфліктів інтересів.
Існування державних комітетів виправдано лише в тому разі,
коли певні функції виконавчої влади неможливо або небажано
віднести до відання якогось одного міністерства або коли існує
необхідність організаційно (структурно) розмежувати
відповідальність за прийняття політичних рішень та за їх
реалізацію.
Запропоновані зміни в системі ЦОВВ можуть сприяти
раціоналізації чисельності працівників цих органів, інтенсифікації
їх роботи і покращенню матеріально-технічного забезпечення. В той
же час слід уникати механічного скорочення чисельності
управлінських кадрів, коли це не є природним наслідком
удосконалення управління, а тим більше може погіршити його
результати.
Після грунтовного аналізу функцій та повноважень діючих
центральних органів виконавчої влади необхідно провести
консолідацію в поєднанні із змінами, що будуть проходити
насамперед на мікрорівні, та децентралізацією функцій на рівень
місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування
відповідно до вимог, встановлених законами України.

Реформування процедур управління (адміністративного
менеджменту) має враховувати такі вимоги:
жодний орган виконавчої влади не повинен реалізовувати ті
функції, між якими можливий конфлікт інтересів. Тільки відкрита
суспільству процедура розв'язання конфлікту забезпечує ефективний
компроміс. Це стосується більш за все потенційного конфлікту між
такими функціями в будь-якому секторі суспільного виробництва, як
вироблення політики та норм для даного сектору, представлення
інтересів держави як власника і регулювання (зокрема, встановлення
обмежень) діяльності господарюючих одиниць в цьому секторі;
функція розроблення і коригування стратегії та функція
вдосконалення процедур і організаційних структур відповідно до
завдань, що змінюються, є постійними, обов'язковими, організаційно
уособленими для будь-якого органу виконавчої влади;
політична та ідеологічна єдність управлінських рішень
процедурно забезпечується шляхом цілеспрямованого контролю за їх
виробленням і виконанням;
на всіх структурних рівнях виконавчої влади обов'язково
визначаються особи (посади), що приймають рішення і персонально
відповідають за них, з відповідним розподілом прав і
відповідальності;
особа, яка приймає рішення, повинна нести відповідальність за
невирішені проблеми, за бездіяльність щодо запобігання виникненню
збитків;
процедура узгодження має носити дорадчий характер, за
винятком випадків, передбачених законами;
обмеження на отримання інформації повинні бути вичерпними,
обгрунтованими і формалізованими в нормативно-правових актах.

Важливим питанням реформування міністерств є зміна їх
внутрішньої організації та засад діяльності керівних працівників.
Вважаємо за доцільне запровадити порядок, згідно з яким
міністр (так само як Прем'єр-міністр, Перший віце-прем'єр-міністр
та віце-прем'єр-міністри) займає свою посаду як політичний діяч
(політик). За допомогою поняття "політичний діяч (політик)" в цій
Концепції визначається правовий статус окремих керівних посад у
сфері виконавчої влади (зокрема, членів уряду), який
відмежовується від статусу державного службовця, встановленого
Законом України "Про державну службу".
Політичний характер зазначеної посади зводиться не до факту
обов'язкової належності особи, що обіймає дану посаду, до певної
політичної партії. Це - можливий варіант (особливо з огляду на
розвиток у найближчій перспективі політичної структурованості
суспільства), але не обов'язковий.
Особливості статусу посади "політичного діяча (політика)"
виявляються у трьох ключових моментах:
по-перше, в особливому порядку призначення на посаду; по-друге, в особливому порядку звільнення з посади; і, по-третє, в особливих рисах відповідальності, яка має
ознаку публічної (тобто перед главою держави, парламентом, а також
в певних формах - перед населенням) відповідальності за наслідки
діяльності.
Міністр повинен взяти на себе виконання всіх політичних
функцій в міністерстві, головні з яких полягають у визначенні
відповідного напряму урядової політики та в його реалізації в
довіреному міністерству секторі державного управління.
Міністр має право формувати власну патронатну службу.
Патронатна служба міністра як його особистий апарат має бути
спрямована на підготовку необхідних матеріалів для міністра,
організацію його контактів з громадськістю та засобами масової
інформації. Водночас вона повинна виконувати роль сполучної ланки
між міністром та колективом службовців - апаратом міністерства, а
також між певним міністром та іншими міністрами.
Інші посадові особи міністерства є державними службовцями,
які разом з технічними та обслуговуючими працівниками становлять
апарат (персонал) міністерства. Його очолює один з заступників
міністра, який є державним службовцем і призначається на посаду та
звільняється з посади Кабінетом Міністрів за поданням керівного
органу управління державною службою. Орієнтовна назва посади цього
заступника міністра, що пропонується, - Керівник апарату
міністерства. Запровадження цієї посади дозволить звільнити
міністра від обов'язків щодо адміністративно-оперативного
керівництва апаратом і водночас забезпечити стабільність і певну
незалежність апарату від змін політичного курсу і політичних
діячів, а також професійне наступництво в роботі апарату
міністерства.

  Пошук Знайти слова на сторiнцi:     
* тiльки українськi (або рос.) лiтери, мiнiмальна довжина слова 3 символи...

Сторінки:  [ 1 ]  2  3
наступна сторінка »