Справа «Анатолій Руденко проти України» (Заява № 50264/08)
Європейський суд з прав людини, Міжнародні суди; Рішення, Справа, Заява від 17.04.2014
Документ 974_a10, поточна редакція — Прийняття від 17.04.2014
 

Сторінки:  [ 1 ]  2
наступна сторінка »  

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ята секція

РІШЕННЯ

Справа «Анатолій Руденко проти України»
(Заява № 50264/08)

В текст рішення 3 серпня 2014 року було внесено зміни
відповідно до правила 61 Регламенту Європейського суду

СТРАСБУРГ
17 квітня 2014 року

ОСТАТОЧНЕ
17/07/2014

Офіційний переклад

Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Анатолій Руденко проти України»

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:


Марк Віллігер (<…>), Голова,
Ангеліка Нуссбергер (<…>),
Боштъян М. Зупанчіч (<…>),
Енн Пауер-Форд (<…>),
Ганна Юдківська (<…>),
Хелена Єдерблом (<…>),
Алеш Пейхал (<…>), судді,
та Клаудія Вестердік (<…>), Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 25 березня 2014 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу було розпочато за заявою (№ 50264/08), яку 2 жовтня 2008 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Анатолій Петрович Руденко (далі - заявник).

2. Заявника, якому надавалась юридична допомога, представляв п. М.А. Тарахкало - юрист, який практикує у м. Києві. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений - Н. Кульчицький.

3. Заявник скаржився, зокрема, за пунктами 1, 3 та 4 статті 5 Конвенції (на його досудове тримання під вартою), за підпунктом «е» пункту 1 статті 5, а також за статтею 8 (на його примусове психіатричне лікування).

4. 4 лютого 2013 року про ці скарги було повідомлено Уряд.

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявник народився у 1955 році та проживає у м. Кривому Розі.

6. У 2005-2006 роках заявник заснував місцеву громадську організацію, а також декілька газет.

7. 16 листопада 2006 року Криворізькою транспортною прокуратурою щодо нього було порушено кримінальну справу за підозрою у блокуванні у липні 2006 року роботи газопроводу.

8. 17 травня 2007 року прокуратурою м. Кривий Ріг щодо заявника було порушено ще одну кримінальну справу за підозрою у вимагательстві у місцевого політика пані Б. Як зазначено у постанові, 4 січня 2006 року заявник надіслав пані Б. листа, вимагаючи 20000 грн (що дорівнює близько 3000 євро) під загрозою поширення певної компрометуючої інформації про неї. Він також у присутності кількох свідків погрожував їй фізичним насиллям.

9. Дві вищезазначені кримінальні справи було об’єднано в одне провадження.

10. 4 червня 2007 року заявника було затримано.

11. 6 червня 2007 року Дзержинським районним судом м. Кривий Ріг (далі - Дзержинський суд) було постановлено взяти його під варту. У постанові було зазначено про скарги потерпілої, а також її представника, на численні телефонні дзвінки заявника, під час яких він погрожував насиллям. Судом було також зазначено, що заявник відмовлявся з’являтися на виклики слідчого та намагався переховуватися.

12. 11 червня 2007 року у Криворізькому психоневрологічному диспансері було проведено амбулаторну судово-психіатричну експертизу заявника. Експерт виявив симптоми параноїдального розладу особистості з тенденцією до «формування нав’язливих ідей». Для встановлення більш точного діагнозу було рекомендовано провести стаціонарну експертизу.

13. 14 червня 2007 року Дзержинським судом було призначено проведення Дніпропетровським психоневрологічним центром стаціонарної судово-психіатричної експертизи заявника з метою встановлення його осудності у справі щодо вимагательства. Суд посилався на рекомендації експерта від 11 червня 2007 року. Судом також було зазначено, що поведінка заявника була «неадекватною». Більш того, до матеріалів справи були долучені видання заявника, що містили в собі погрози та наклепи на адресу як потерпілої, так і сторонніх осіб.

14. 15 червня 2007 року апеляційним судом Дніпропетровської області (далі - апеляційний суд) апеляційну скаргу заявника на постанову від 6 червня 2007 року про взяття його під варту було залишено без задоволення.

15. 20 червня 2007 року щодо нього було порушено ще одну справу за підозрою у вимагательстві. Цього разу заявника підозрювали у погрозах пану С. і його родині та вимагательстві у пана С. у травні 2007 року 3000 доларів США.

16. 27 червня 2007 року заявника було поміщено до Дніпропетровської обласної клінічної психіатричної лікарні для проведення стаціонарної судово-психіатричної експертизи у рамках кримінальної справи за обвинуваченням у вимагательстві у пані Б.

17. 25 липня 2007 року слідчий у справі звернувся до Дзержинського суду з поданням про продовження строку досудового тримання заявника під вартою (який мав закінчитися 4 серпня 2007 року) до 17 серпня 2007 року, оскільки для завершення слідства було потрібно більше часу. Зокрема, все ще необхідно було здійснити такі слідчі дії: завершення судово-психіатричної експертизи заявника, проведення очної ставки між заявником та паном С. та допит кількох свідків.

18. Того ж дня Дзержинським судом було задоволено вищезазначене подання та враховано його обґрунтування.

19. 26 липня 2007 року було завершено проведення стаціонарної судово-психіатричної експертизи заявника (див. пункт 16). Експертами було досліджено, зокрема, біографію заявника та матеріали справи, включно з формулюванням його стверджуваних погроз пані Б. Ними було також проведено психологічне та психіатричне дослідження. Комісією було складено такий висновок:

«Руденко Анатолій Петрович на хронічні душевні захворювання раніше не хворів і станом на сьогодні не хворіє. Виявляв у минулому та виявляє на цей час параноїдний розлад особистості.

Вказаний висновок підтверджується анамнестичними відомостями, даними матеріалів кримінальної справи, результатами цього клінічного психіатричного обстеження про притаманні досліджуваній особі протягом життя такі особливості особистості як егоцентризм, завищена самооцінка, категоричність та суб’єктивізм оцінок, образливість та надмірна чутливість до невдач та ситуацій, що здебільшого утискають особисті інтереси, схильність до спотвореного тлумачення дійсності, ставлення оточуючих, войовниче та наполегливе ствердження власної правоти та значущості, суб’єктивізм, ригідність думок та емоцій, тенденційність та надуманість суджень, стенічність у захисті та реалізації своїх ідей.

Особливості психіки, які були відмічені у особи, що досліджується, виражені не так істотно, не супроводжуються хворобливими порушеннями пам’яті, мислення, критичних здібностей, психотичною симптоматикою та не позбавляли його здатності у період часу, пов’язаний з діянням, що йому інкримінується, усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та керувати ними. [...]

За своїм психічним станом на даний час особа, що досліджується, може усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та керувати ними.

Застосування примусових дій медичного характеру не потребує».

20. 9 серпня 2007 року слідчий оголосив про завершення досудового слідства та надав заявнику доступ до матеріалів справи.

21. 14 серпня 2007 року справу було передано на розгляд до суду.

22. 9 вересня 2007 року заявником було подано до Дзержинського суду клопотання про заміну йому запобіжного заходу з тримання під вартою на звільнення під заставу у розмірі 20000 грн (на час подій сума дорівнювала близько 2900 євро). Він стверджував, що раніше не був судимий, був добре інтегрованим у суспільство і подальше тримання його під вартою було необґрунтованим запобіжним заходом.

23. 17 вересня 2007 року судом було проведено попередній розгляд справи. Суд відмовив у задоволенні вищезазначеного клопотання та залишив запобіжний захід щодо заявника без змін. Суд зазначив, що наведені заявником твердження було належним чином розглянуто під час розгляду питання про продовження строку тримання його під вартою. Більш того, з огляду нате, що потерпіла, пані Б., була добре відомим місцевим політиком, суд вирішив проводити закрите судове засідання.

24. 25 грудня 2008 року Дзержинським судом було призначено ще одну стаціонарну судово-психіатричну експертизу заявника з метою встановлення його осудності у кримінальній справі за обвинуваченнями у вимагательстві у пана С. та блокуванні роботи газопроводу (див. пункти 7 та 15).

25. З 30 січня по 26 лютого 2009 року заявник проходив експертизу у Дніпропетровській обласній клінічній психіатричній лікарні.

26. 26 лютого 2009 року комісією з шести експертів (за участю трьох експертів, які готували попередній акт від 26 липня 2007 року) за результатами психологічного та психіатричного обстеження заявника та дослідження матеріалів справи було складено акт. Експертами також було заслухано декількох свідків. Зокрема, було опитано особу, яка працювала із заявником у 1990-ті роки і описала його як інтелігентну, але імпульсивну особу, що мала певні дивні ідеї та полюбляла зосереджувати на собі увагу. Колишня дружина заявника повідомила схожу інформацію, додатково зазначивши, що заявник, незважаючи на його важкий характер, є доброю людиною. Теперішня дружина заявника відмовилася давати свідчення. Терапевт, який лікував заявника у 2007 році від незазначеного захворювання, стверджував, що запам’ятав заявника через його емоційно виражені націоналістичні ідеї. Адвокат, який часто зустрічався із заявником під час судових засідань, описав йото як самовпевнену та зухвалу особу, схильну ображати інших. Працівник міліції, який перевіряв місце ремонту газопроводу, зазначив, що він запам’ятав заявника у зв’язку з певними «істеричними скандалами» і припускає, що заявник має проблеми з психікою. Загальні висновки комісії були викладені таким чином:

«Руденко Анатолій Петрович в період часу [...] страждав та на даний час страждає на хронічне душевне захворювання у формі параноїдного розладу особистості з маячневими включеннями.

Про це свідчать анамнестичні відомості, дані матеріалів кримінальної справи, результати цього клінічного психіатричного та експериментально-психологічного обстеження, які показали, що протягом життя у заявника сформувались такі особистісні якості як егоцентризм, ригідність установок, завищена самооцінка, пиха та надзвичайна самовпевненість, нетерпимість до несправедливості, категоричність та суб’єктивність оцінок, образливість та надмірна чутливість до невдач та ситуацій, що утискають особисті інтереси, схильність до викривленого тлумачення дійсності і ставлення оточуючих, войовниче та наполегливе ствердження власної правоти та значущості, ригідність думок та емоцій, прямолінійність, тенденційність та надуманість суджень, стенічність у захисті та реалізації своїх ідей у поєднанні зі схильністю до аморфності, резонерства у мисленні, а також виникнення у нього на цьому ґрунті в суб’єктивно складній та несприятливій судово-слідчій ситуації нав’язливих і примарних ідей про його переслідування.

Особливості психіки, які відмічаються в особи, що досліджується, виражені настільки, що позбавили його здатності на час подій, про які йдеться, усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та керувати ними. [...]

За своїм психічним станом на даний час особа, що досліджується, також не може усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та керувати ними.

Потребує застосування до нього примусових заходів медичного характеру у вигляді госпіталізації до психіатричної лікарні зі звичайним наглядом.

Експертні питання щодо інкримінованих йому діянь [вимагательства у пані Б.] були вирішені раніше експертною комісією (акт СПЕ від 26.07.07 р. № 242)».

27. 3 червня 2009 року Дзержинський суд визнав заявника винним у вимагательстві у пані Б. Що стосується обвинувачення у вимагательстві у пана С., суд вирішив, що немає достатніх доказів вини заявника. Суд також встановив, що заявник перешкоджав ремонту газопроводу. Судом було зазначено, що заявник не може бути притягнутий до відповідальності за вчинення вищевказаних злочинів та погребує примусового лікування у психіатричному закладі. Зокрема, було зазначено:

«Так, встановлено, що під час скоєння протиправних дій Руденко А.П. поводився досить зухвало, без поваги до потерпілих та інших учасників подій, висловлював погрози для здоров’я та життя потерпілих у справі, здійснював активні дії при блокуванні газотранспортної магістралі, що також представляло загрозу для життя та здоров’я громадян. Хоча Руденко А.П. безпосередньо не здійснив посягання на життя інших осіб, але за своїм психічним станом на цей час потребує утримання у психіатричному закладі та лікування у примусовому порядку, оскільки у зв’язку з хворобою є небезпечною особою...».

28. 23 грудня 2009 року апеляційний суд скасував постанову суду першої інстанції від 3 червня 2009 року, оскільки її було ухвалено за відсутності заявника. Суд зазначив, що участь заявника була обов’язковою, тільки якщо він чітко не відмовився з’явитися в суд або не міг з’явитися через характер свого захворювання. Апеляційним судом також було зазначено, що хоча Дзержинський суд встановив, що вину заявника за обвинуваченням у вимагательстві у пана С. доведено не було, не було прийнято жодного рішення щодо закриття справи у цій частині. Тому справу було направлено до суду першої інстанції на новий розгляд. Також апеляційний суд без жодних пояснень постановив залишити запобіжний захід щодо заявника (тримання під вартою) без змін.

29. 29 червня 2010 року Дзержинським судом було задоволено відмову заявника від послуг декількох адвокатів, які представляли його інтереси. Натомість для представництва інтересів заявника суд призначив захисника з місцевої спілки адвокатів.

30. 11 жовтня 2010 року Дзержинський суд під час засідання за участю заявника та призначеного йому адвоката призначив іншу судово-психіатричну експертизу заявника з метою отримання відповіді на такі питання: 1) чи страждав заявник станом на час подій на які-небудь психічні захворювання; 2) чи міг він усвідомлювати знамення своїх дій і керувати ними; та 3) чи міг характер його захворювання вважатися перешкодою для його участі у судових засіданнях. Заявник загалом не заперечував проти такої експертизи, за умови, якщо вона проводитиметься незалежним експертом.

31. Експертиза проводилася з 19 листопада до 16 грудня 2010 року у Дніпропетровській обласній клінічній психіатричній лікарні. Згідно з актом на час проведення експертизи заявник страждав на «хронічний параноїдний розлад особистості з маячневими включеннями». Його психічний стан вважався таким, що перешкоджає брати ефективну участь у судових засіданнях. Як зазначалося у частині акта під назвою «Психологічна експертиза», заявник поводився невимушено і дружньо, демонструючи високий рівень інтелекту, хорошу пам’ять та аналітичні здібності, але також певну зверхність і категоричність в судженнях. Загальні висновки були практично ідентичними акту від 26 лютого 2009 року.

32. 5 квітня 2011 року прокурор відмовився від обвинувачення заявника щодо блокування роботи газопроводу та вимагательства у пана С.

33. 8 квітня 2011 року Дзержинським судом провадження щодо заявника у частині вищезазначених обвинувачень було закрито.

34. Того ж дня під час засідання за участю раніше призначеного заявнику захисника, але не самого заявника, суд визнав заявника винним у вимагательстві у пані Б. Посилаючись на медичні висновки щодо стану психічного здоров’я заявника, Дзержинський суд постановив, що хоча заявник і усвідомлював значення своїх дій, коли вчиняв вищевказаний злочин, згодом стан його психічного здоров’я погіршився настільки, що необхідним стало примусове лікування. Тому суд постановив госпіталізувати заявника для його лікування під звичайним наглядом. Провадження було зупинено до одужання заявника.

35. Син заявника, допущений до участі в провадженні як його представник, оскаржив де рішення. Він скаржився, зокрема, на те, що заявнику було неправомірно відмовлено у його праві брати участь у засіданнях. Він також скаржився на те, що було порушено право заявника на презумпцію його психічного здоров’я. у зв’язку з цим він зазначав, що експерти дійшли протилежних висновків щодо стану психічного здоров’я заявника, без жодних пояснень такої зміни їхньої думки. Більше того, син заявника стверджував, що ані заявник, ані його родина не погодилися із призначеним заявникові захисником, який діяв всупереч інтересам заявника.

36. 16 серпня 2011 року апеляційний суд залишив без змін рішення про застосування до заявника примусових заходів медичного характеру. Судом було зазначено, що, як встановили медичні експерти, характер захворювання заявника був перешкодою для його участі у судових засіданнях. Апеляційний суд також постановив, що застосування до заявника обраних заходів було виправдано тим фактом, що він вчинив «суспільно небезпечний» злочин і страждав на психічне захворювання.

37. 14 вересня 2011 року заявника було переведено з СІЗО до обласного комунального закладу «Гейківська психоневрологічна лікарня» у Дніпропетровській області (далі - Гейківська лікарня).

38. 4 жовтня 2011 року заявника було оглянуто комісією у складі трьох лікарів Гейківської лікарні, які дійшли висновку, що його стан стабілізувався і що він не погребує будь-якого примусового стаціонарного лікування. Зокрема, лікарі встановили, що незважаючи на хронічний параноїдний розлад особистості з «маячневими включеннями», заявник поводився належним чином та був у стабільному настрої, без схильності до агресії. Він шкодував через свою попередню поведінку та усвідомив, що вона була неправильною. Тому комісією було рекомендовано припинити примусове лікування заявника, призначене судом, і замінити його амбулаторним психіатричним лікуванням.

39. 14 жовтня 2011 року Криворізьким судом було задоволено подання лікарів Гейківської лікарні.

40. 19 жовтня 2011 року тією ж комісією лікарів Гейківської лікарні було надано ще один акт, у якому лікарі відзначали різке погіршення настрою та поведінки заявника: він ставав дратівливим, розлюченим та агресивним і конфліктував з іншими пацієнтами. Відповідно лікарі відмовилися від свого попереднього висновку від 4 жовтня 2011 року як передчасного та звернулися до суду з клопотанням про продовження примусового лікування заявника.

41. 29 листопада 2011 року апеляційний суд скасував на підставі акта від 19 жовтня 2011 року постанову Криворізького суду від 14 жовтня 2011 року.

42. 20 грудня 2011 року Криворізький суд постановив продовжити призначене 8 квітня 2011 року примусове лікування заявника.

43. 22 березня 2012 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ залишив без задоволення касаційну скаргу заявника {подану його сином) на рішення нижчестоящих судів від 8 квітня та 16 серпня 2011 року.

44. 26 квітня 2012 року заявника знову було оглянуто комісією у складі трьох лікарів Гейківської лікарні (одного члена комісії було замінено). Вони зазначили, що заявник добре орієнтувався та давав адекватні відповіді на запитання, був лаконічним та монотонним, висловлював деякі примарні ідеї про переслідування його злочинцями та залишався самовпевненим і категоричним у своїх судженнях. Внаслідок цього комісія вважала, що примусове лікування заявника слід продовжити.

45. 11 травня 2012 року Криворізький суд ухвалив відповідну постанову. Хоча заявник, який був присутнім у судовому засіданні, заперечував проти цього рішення та стверджував, що він чудово почувається, суд на підставі вищезазначеного акта вказав, що заявник не міг критично оцінити свій стан.

46. 14 вересня 2012 року комісія лікарів Гейківської лікарні (у тому ж складі, що й 26 квітня 2012 року) знову оглянула заявника. Висновки комісії були аналогічними висновкам у акті від 4 жовтня 2011 року (див. пункт 38).

47. 8 жовтня 2012 року Криворізький суд задовольнив заяву лікарів та скасував призначені заявникові примусові заходи медичного характеру.

48. 26 жовтня 2012 року заявника було виписано з лікарні. У матеріалах справи відсутня інформація щодо відновлення або продовження зупиненого раніше провадження (див. пункт 34).

49. 25 квітня 2013 року заявника за його власним клопотанням було оглянуто у Харківському обласному бюро судово-медичної експертизи.

50. 20 травня 2013 року бюро надало свій висновок. У ньому зазначалося, що єдиний стан, який заявнику діагностували у ході попередніх психіатричних експертиз, був параноїдний розлад особистості. Такий діагноз не можна розглядати як цілковито обґрунтований, оскільки він не відповідав діагностичним критеріям Міжнародної статистичної класифікації хвороб. Зокрема, при тому, що такий діагноз передбачає соціальну дезінтеграцію, заявник завжди був добре інтегрованим у суспільство та успішно вів підприємницьку діяльність. Словосполучення «маячневі включення» також викликало сумніви щодо його клінічної точності. Надмірна особиста участь заявника в різних ситуаціях, а також той факт, що він був надмірно емоційним та робив дивні заяви, не означають марення.

51. Загалом було зроблено висновок, що у матеріалах справи не було нічого, що б підтверджувало, що заявник страждав на які-небудь серйозні психічні розлади, які б знімали з нього відповідальність за його дії. Навіть якщо припустити, що поведінка заявника у стресових ситуаціях під час його кримінального переслідування та тримання під вартою була дещо дивною, у документі містився висновок про те, що, зважаючи на його достатню соціальну адаптацію ще до кримінального провадження та відсутність інформації щодо наявності у нього психічних захворювань у минулому, заявник не страждав на психічний розлад з січня 2006 року по липень 2007 року та з серпня 2007 року по листопад 2012 року, що б стало підставою для застосування до нього примусових заходів медичного характеру та завадило йому брати участь у судових засіданнях.

52. Більше того, експерт бюро судово-медичної експертизи піддав критиці акт від 19 листопада 2011 року як такий, що без жодних переконливих підстав спростував попередній акт від 4 жовтня 2011 року, відповідно до якого заявник не потребував примусового психіатричного лікування. Це спростування було зроблено незважаючи на те, що опис психічного стану заявника залишився таким самим.

53. 13 червня 2013 року за клопотанням захисника заявника незалежний судово-медичний експерт з тринадцятирічним стажем роботи надав висновок щодо судово-психіатричних експертиз заявника, які проводились 26 липня 2007 року, 26 лютого 2009 року та 16 грудня 2010 року (див. пункти 19, 26 та 31). Експерт вважав науково обґрунтованим лише перший згаданий акт. Він піддав критиці два інші акти за їхню невідповідність правилам діагностики та відсутність будь-яких пояснень щодо того, чому ту ж поведінку заявника, яка раніше вважалася нормальною, пізніше було визнано такою, що виявляє психічний розлад. Експерт також дійшов висновку, що право заявника бути присутнім на судових засіданнях було обмежено без жодних дійсних медичних причин.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО ТА ПРАКТИКА

А. Кримінальний кодекс України 2001 року

54. У відповідних положеннях зазначено таке:

Стаття 19
Осудність

«1. Осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними.

2. Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого цим Кодексом, перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки. До такої особи за рішенням суду мажуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру...».

Стаття 92
Поняття та мета примусових заходів медичного характеру

«Примусовими заходами медичного характеру є надання амбулаторної психіатричної допомоги, поміщення особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною цього Кодексу, в спеціальний лікувальний заклад з метою її обов’язкового лікування, а також запобігання вчиненню нею суспільно небезпечних діянь».

Стаття 93
Особи, до яких застосовуються примусові заходи медичного характеру

«Примусові заходи медичного характеру можуть бути застосовані судом до осіб:

1) які вчинили у стані неосудності суспільно небезпечні діяння;

2) які вчинили у стані обмеженої осудності злочини;

3) які вчинили злочин у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до постановлення вироку або під час відбування покарання».

Стаття 94
Види примусових заходів медичного характеру

«1. Залежно від характеру та тяжкості захворювання, тяжкості вчиненого діяння, з урахуванням ступеня небезпечності психічно хворого для себе або інших осіб, суд може застосувати такі примусові заходи медичного характеру:

(1) надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку;

(2) госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним наглядом;

(3) госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом;

(4) госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом.

2. Надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку може бути застосоване судом стосовно особи, яка страждає на психічні розлади і вчинила суспільно небезпечне діяння, якщо особа за станом свого психічного здоров’я не потребує госпіталізації до психіатричного закладу.

3. Госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним наглядом може бути застосована судом щодо психічно хворого, який за своїм психічним станом і характером вчиненого суспільно небезпечного діяння потребує тримання у психіатричному закладі і лікування у примусовому порядку.

4. Госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом може бути застосована судом щодо психічно хворого, який вчинив суспільно небезпечне діяння, не пов’язане з посяганням на життя інших осіб, і за своїм психічним станом не становить загрози для суспільства, але погребує тримання у психіатричному закладі та лікування в умовах посиленого нагляду.

5. Госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом може бути застосована судом щодо психічно хворого, який вчинив суспільно небезпечне діяння, пов’язане з посяганням на життя інших осіб, а також щодо психічно хворого, який за своїм психічним станом і характером вчиненого суспільно небезпечного діяння становить особливу небезпеку для суспільства і потребує тримання у психіатричному закладі та лікування в умовах суворого нагляду.

6. Якщо не буде визнано за необхідне застосування до психічно хворого примусових заходів медичного характеру, а також у разі припинення застосування таких заходів, суд може передати його на ліклування родичам або опікунам з обов’язковим лікарським наглядом».

В. Кримінально-процесуальний кодекс України 1960 року
(втратив чинність 20 листопада 2012 року із набранням чинності новим Кримінальним процесуальним кодексом України від 13 квітня 2012 року)

55. Стаття 156 обмежує строк первинного досудового тримання під вартою двома місяцями та передбачає можливість його продовження до вісімнадцяти місяців. Вона також передбачає, що строк стаціонарного психіатричного дослідження має включатися до строку досудового тримання особи під вартою.

56. Статтею 416 передбачено, що примусові заходи медичного характеру застосовуються лише до осіб, які є суспільно небезпечними.

57. Згідно зі статтею 419 участь особи у судовому провадженні у його або її справі повинна забезпечуватися, якщо цьому не перешкоджає характер його або її захворювання.

C. Закон України «Про психіатричну допомогу» 2000 року

58. Статтею 3 Закону передбачено, що кожна особа повинна вважатися такою, яка не має психічного розладу, доки наявність такого розладу не буде встановлено на підставах, передбачених законодавством, та відповідно до встановленого порядку.

59. Відповідно до статті 7 діагноз психічного розладу повинен встановлюватися відповідно до загальновизнаних міжнародник стандартів діагностики та Міжнародної статистичної класифікації хвороб. У цьому положенні також зазначено, що діагноз психічного розладу не може базуватися на незгоді особи з існуючими в суспільстві політичними, моральними, правовими, релігійними, культурними цінностями або на будь-яких інших підставах безпосередньо не пов’язаних зі станом його або її психічного здоров’я.

60. Статтею 19 визначено, що примусові заходи медичного характеру застосовуються за рішенням суду у встановленому законодавством порядку. Застосовані заходи можуть продовжуватися, змінюватися або припинятися судом за заявою психіатричного закладу, в якому особа лікується, на підставі висновку комісії лікарів-психіатрів. Особи, до яких застосовані такі заходи, повинні проходити періодичні огляди комісією лікарів-психіатрів не рідше одного разу на шість місяців для вирішення питання, чи такі заходи залишаються виправданими.

61. Згідно зі статтею 25, особи, які отримують психіатричну допомогу, мають усі права і свободи, передбачені Конституцією України та Законами України. їхні права і свободи можуть обмежуватися лише у випадках, передбачених Конституцією України, відповідно до застосовного законодавства.

D. Постанова Пленуму Верховного Суду України № 7 від 3 червня 2005 року

62. У відповідних частинах зазначено таке:

«З метою правильного й однакового застосування судоми законодавства про примусові заходи медичного характеру і примусове лікування та усунення недоліків у судовій практиці Пленум Верховного Суду України постановляє:

... 3. ... примусові заходи медичного характеру мають застосовуватися лише за наявності у справі обґрунтованого висновку експертів-психіатрів про те, що особа страждає на психічну хворобу чи має інший психічний розлад, які зумовлюють її неосудність або обмежену осудність і викликають потребу в застосуванні щодо неї таких заходів...

Суди повинні критично оцінювати зазначені висновки з точки зору їх наукової обґрунтованості, переконливості й мотивованості ... Ці висновки є доказами у справі, які не мають наперед установленої сили, не є обов’язковими для суду, але незгода з ними має бути вмотивована у відповідних ухвалі, вироку, постанові суду.

Коли ж висновки експертиз є недостатньо зрозумілими, неповними або виникав потреба у з’ясуванні додаткових питань, суд повинен викликати в судове засідання експерта-психіатра чи ... призначити додаткову чи повторну експертизу.

... 10. З урахуванням положень ст. 419 КПК, статей 3, 25 [Закону України «Про психіатричну допомогу»], а також п. 5 принципу 18 додатка до Резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 18 лютого 1992 р. № 46/119 «Захист осіб із психічними захворюваннями та поліпшення психіатричної допомоги» ..., якими передбачено, що пацієнт і його представник мають право бути присутніми на будь-якому слуханні, брати в ньому участь та бути вислуханими, суди повинні забезпечувати участь у судовому засіданні захисника та особи, щодо якої вирішується питання про застосування примусових заходів медичного характеру (за винятком випадків, кали цьому перешкоджає характер її захворювання), або ж отримувати письмову відмову в разі її небажання бути присутньою …»

III. ВІДПОВІДНІ МІЖНАРОДНІ ДОКУМЕНТИ

63. У відповідних витягах з «Принципів захисту осіб з психічними захворюваннями та поліпшення психіатричної допомоги», схвалених Резолюцією Генеральної Асамблеї № 46/119 від 17 грудня 1991 року, зазначено таке:

Принцип 4
Діагностика психічного захворювання

«1. Діагноз, що особа страждає на психічне захворювання, ставиться відповідно до міжнародно визнаних медичних стандартів.

2. Діагноз про наявність психічного захворювання ніколи не ставиться на основі політичного, економічного або соціального становища або належності до якоїсь культурної, расової або релігійної групи або з будь-якої іншої причини, що не має безпосереднього відношення до стану психічного здоров’я.

3. Сімейний чи службовий конфлікт або невідповідність моральним, соціальним, культурним чи політичним цінностям або релігійним поглядам, що переважають у суспільстві, в якому проживає відповідна особа, ніколи не може бути визначальним чинником при постановці діагнозу про наявність психічного захворювання.

4. Відомості про лікування або госпіталізацію особи в минулому не можуть самі по собі слугувати виправданням постановки діагнозу про наявність у неї психічного захворювання в даний час або в майбутньому.

5. Жодна особа або орган не може оголосити або яким-небудь іншим чином зазначити, що та чи інша особа страждає психічним захворюванням, крім як з метою, що безпосередньо стосується психічного захворювання або наслідків психічного захворювання».

Принцип 15
Принципи госпіталізації

«1. Коли особа погребує лікування в психіатричному закладі, необхідно докладати всіх зусиль, щоб уникнути примусової госпіталізації...».

Принцип 16
Примусом госпіталізація

«1. Будь-яка особа може бути госпіталізована до психіатричного закладу в якості пацієнта у примусовому порядку, або особа, вже госпіталізована як пацієнт у добровільному порядку, може триматися як пацієнт у психіатричному заклад у примусовому порядку тоді й тільки тоді, коли уповноважений для цієї мети відповідно до закону кваліфікований фахівець, який працює в області психіатрії, встановить відповідно до принципу 4, наведеного вище, що ця особа страждає на психічне захворювання, і визначить, що:

(а) внаслідок цього психічного захворювання існує серйозна загроза заподіяння безпосередньої або неминучої шкоди цій особі або іншим особам, або

(b) у випадку особи, чиє психічне захворювання є тяжким, а розумові здібності - ослабленими, відмова від госпіталізації або тримання даної особи в психіатричному закладі може призвести до серйозного погіршення її здоров’я або унеможливить застосування належного лікування, яке може бути здійснене лише за умови госпіталізації до психіатричного закладу відповідно до принципу найменш обмежувальної альтернативи.

У випадку, зазначеному в підпункті «б», необхідно, по можливості, проконсультуватися з іншим таким фахівцем, який працює в області психіатрії. У роді проведення такої консультації госпіталізація до психіатричного закладу або тримання в ньому в примусовому порядку можуть мати місце лише за згодою іншого фахівця, який працює в області психіатрії.

2. Госпіталізація до психіатричного закладу або тримання в ньому в примусовому порядку здійснюється спочатку протягом нетривалого періоду, визначеного внутрішньодержавним законодавством, з метою нагляду і проведення попереднього лікування до розгляду питання про госпіталізацію або тримання пацієнта у психіатричному закладі наглядовим органом. Причини госпіталізації або тримання негайно повідомляються пацієнту; про факт госпіталізації або тримання та їх причини також невідкладно й докладно повідомляється наглядовому органу, особистому представнику пацієнта, якщо такий є, а також, якщо пацієнт не заперечує, сім’ї пацієнта...».

Принцип 17
Наглядовий орган

«1. Наглядовий орган є судовим або іншим незалежним і стороннім органом, створеним відповідно до внутрішньодержавного законодавства і функціонуючим відповідно до процедур, установлених внутрішньодержавним законодавством. При підготовці своїх рішень він користується допомогою одного або кількох кваліфікованих і незалежних фахівців, які працюють в області психіатрії, і бере до уваги їхні поради.

2. Відповідно до пункту 2 вищенаведеного принципу 16 початковий розгляд наглядовим органом рішення про госпіталізацію або тримання пацієнта в психіатричному закладі у примусовому порядку проводиться в максимально короткий термін після прийняття такого рішення і має здійснюватися за спрощеними і прискореними процедурами, передбаченими у внутрішньодержавному законодавстві.

3. Наглядовий орган періодично, через певні проміжки часу, визначені внутрішньодержавним законодавством, розглядає випадки примусової госпіталізації.

4. Пацієнт, госпіталізований у примусовому порядку, може через певні проміжки часу, визначені внутрішньодержавним законодавством, звертатися до наглядового органу з клопотанням про виписку або одержання статусу пацієнта, госпіталізованого в добровільному порядку.

5. Під час кожного перегляду наглядовий орган повинен з’ясувати, чи задовольняються як і раніше критерії примусової госпіталізації, викладені в пункті вищенаведеного принципу 16, і якщо ні, пацієнт має бути виписаний як госпіталізований у примусовому порядку.

6. Якщо в будь-який час фахівець, який працює в області психіатрії й відповідальний за дану справу, переконається, що тримання особи в якості пацієнта, госпіталізованого у примусовому порядку, більше не відповідає необхідним умовам, він віддає розпорядження про виписку даної особи як пацієнта, госпіталізованого у примусовому порядку.

7. Пацієнт, або його особистий представник, або будь-яка зацікавлена особа мають право оскаржити до вищестоящого суду рішення про госпіталізацію хворого або про його тримання в психіатричному закладі...».

Принцип 18
Процесуальні гарантії

«... 5. Пацієнт та особистий представник і адвокат пацієнта мають право бути присутніми на будь-якому слуханні, брати участь у ньому і бути заслуханими...».

ПРАВО

І. СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ’ЯЗКУ З ДОСУДОВИМ ТРИМАННЯМ ЗАЯВНИКА ПІД ВАРТОЮ

64. Заявник скаржився, що тримання його під вартою з 17 серпня по 17 вересня 2007 року порушувало пункти 1 та 4 статті 5 Конвенції. Він також скаржився за пунктом 3 статті 5 Конвенції на тривалість всього періоду його досудового тримання під вартою. У відповідних частинах вищевказаних положень зазначено таке:

«1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:

(с) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;

3. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту «с» пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з’явитися на судове засідання.

4. Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним...».

A. Прийнятність

65. Суд зазначає, що скарги не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Тому вони мають бути визнані прийнятними.

B. Суть

1. Законність тримання заявника під вартою з 17 серпня по 17 вересня 2007 року (пункт 1 статті 5 Конвенції)

66. Заявник скаржився, що тримання його під вартою протягом вищезазначеного періоду не охоплювалося жодним судовим рішенням, а отже, було незаконним. у зв’язку з цим він посилався на рішення у справі «Харченко проти України» (Kharchenko v. Ukraine), у якому Суд зазначив, що він вже неодноразово розглядав та встановлював порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у справах щодо практики тримання обвинувачених під вартою виключно на підставі того, що обвинувальний висновок передано до суду першої інстанції (заява № 40107/02, п. 71, від 10 лютого 2011 року).

67. Уряд стверджував, що тримання заявника під вартою відповідало національному законодавству і не було жодних причин вважати його незаконним у розумінні статті 5 Конвенції.

68. Суд зауважує, виходячи з матеріалів справи, що востаннє продовжений термін тримання заявника під вартою під час досудового слідства закінчився 17 серпня 2007 року. Кількома днями раніше слідство було офіційно завершено, заявнику було надано доступ до матеріалів справи, а справу було передано на розгляд до суду. 17 вересня 2007 року Дзержинський суд провів попереднє судове засідання, на якому було вирішено в якості запобіжного заходу залишити заявника під вартою (див. пункти 17-18 та 20-23).

69. Дійсно, як вказував заявник, Суд раніше розглядав аналогічні ситуації в інших справах проти України і визнав їх несумісними з вимогами законності пункту 1 статті 5 Конвенції (див. наприклад, рішення у справах «Єлоєв проти України» (Yeloyev v. Ukraine), заява № 17283/02, пп. 48-51, від 6 листопада 2008 року; «Соловей та Зозуля проти України» (Solovey and Zozutya v. Ukraine) заяви № 40774/02 та № 4048/03, пп. 70-73, від 27 листопада 2008 року, та «Кондратьєв проти України» (Kondratyev v. Ukraine), заява № 5203/09, пп. 110-112, від 15 грудня 2011 року). Більше того, у вищенаведеному рішенні у справі «Харченко проти України» (Kharchenko v. Ukraine) (пп. 98 та 101) Суд постановив, що проблему продовжуваного тримання під вартою до або під час судового розгляду без жодного судового рішення спричинено прогалиною в законодавстві і що в Україні вона становить системну повторювану проблему. У цій справі немає аргументів, здатних переконати Суд дійти іншого висновку.

70. Відповідно Суд доходить висновку, що тримання заявника під вартою з 17 сергам по 17 вересня 2007 було незаконним.

71. Отже, у зв’язку з цим було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції.

2. Тривалість досудового тримання заявника під вартою (пункт 3 статті 5 Конвенції)

72. Заявник стверджував, що його досудове тримання під вартою було надмірно тривалим і не ґрунтувалося на достатніх підставах.

73. Уряд стверджував, що з огляду на поведінку заявника, зокрема, численні погрози потерпілій, пані Б., та його неявки на вимоги слідчого, його досудове тримання під вартою було виправданим запобіжним заходом. Уряд також вважав його тривалість розумною.

74. Суд зазначає, що у значенні підпункту «c» пункту 1 статті 5 Конвенції заявника тримали під вартою з 4 червня 2007 року по 3 червня 2009 року та з 23 грудня 2009 року по 8 квітня 2011 року. Тому його досудове тримання під вартою тривало три роки та три з половиною місяці.

75. Суд не вважає цей період коротким в абсолютному розумінні (див., для порівняння, рішення від 19 лютого 2009 року у справі «Доронін проти України» (Doronin v. Ukraine), заява № 16505/02, п. 61).

76. Суд погоджується з тим, що початкове тримання заявника під вартою було обумовлене його стверджуваними погрозами потерпілій та відсутністю співпраці з міліцією (див. пункт 11). Проте після певного часу судові органи були зобов’язані дати нову оцінку становища заявника та навести чіткі підстави його продовжуваного тримання під вартою (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 29 вересня 2011 року у справі «Третьяков проти України» (Tretyakov v. Ukraine), заява № 16698/05, п. 59).

77. Проте тримання заявника під вартою було продовжено лише на тій підставі, що для закінчення слідства був потрібен додатковий час (див. пункт 17). Більше того, 17 вересня 2007 ріжу у задоволенні його клопотання про звільнення під заставу було відмовлено без жодних пояснень того, чому цей менш суворий запобіжний засіб вважався недоречним (див. пункти 22-23), Аналогічним чином, 23 грудня 2009 року апеляційний суд не навів жодних підстав досудового тримання заявника під вартою в якості запобіжного заходу (див. пункт 28).

78. Тому Суд вважає, що національні органи влади не обґрунтували належним чином тривале тримання заявника під вартою протягом трьох років та трьох з половиною місяців (див. рішення від 10 лютого 2011 року у справі «Плєшков проти України» (Pleshkov v. Ukraine), заява № 37789/05, пп. 36-37).

79. З цього випливає, що було порушення пункту 3 статті 5 Конвенції.

3. Розгляд судом питання про тримання заявника під вартою з 17 серпня по 17 вересня 2007року (пункт 4 статті 5 Конвенції)

80. Заявник також скаржився на те, що за відсутності будь-якого рішення про його тримання під вартою протягом вищезазначеного періоду або будь-якої чіткої процедури оскарження такого рішення він не міг домогтися розгляду судом питання про законність його тримання під вартою.

81. Уряд заперечив цю позицію. Уряд зазначив, що 9 вересня 2007 року заявник клопотав про звільнення під заставу і це клопотання було розглянуто судом 17 вересня 2007 року (див. пункти 22-23). Відповідно, Уряд вважав, що заявник домігся ефективного судового розгляду питання законності його досудового тримання під вартою.

82. Суд зазначає, що він вже встановлював, що законодавство України на час подій не передбачало процедури перегляду законності продовжуваного тримання під вартою після закінчення досудового слідства, яка б відповідала вимогам пункту 4 статті 5 Конвенції (див. рішення у справі «Молодорич проти України» (Molodorych v. Ukraine), заява 2161/02, п. 108, від 28 жовтня 2010 року; вищенаведені рішення у справах «Плєшков проти України» (Pleshkov v. Ukraine), п. 42; «Харченко проти України» (Kharchenko v. Ukriane), п. 100; рішення у справах «Цигоній проти України» (Tsygoniy v. Ukraine), заява № 19213/04, п. 78, від 24 листопада 2011 року, та «Таран проти України» (Taran v. Ukraine), заява № 31898/06, пп. 81-82, від 17 жовтня 2013 року). Так, суди першої інстанції не були зобов’язані обґрунтовувати свої рішення про тримання під вартою або встановлювати строк такого тримання під вартою. Більше того, швидкість розгляду клопотання про звільнення залежала від дати, на яку призначено засідання.

83. Про вищезазначені проблеми свідчить і ця справа.

84. Тому Суд вирішує, що було порушення пункту 4 статті 5 Конвенції.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ’ЯЗКУ З ТРИМАННЯМ ЗАЯВНИКА У ПСИХІАТРИЧНІЙ ЛІКАРНІ

85. Не посилаючись на жодне положення Конвенції, заявник також скаржився, що його тримання у психіатричній лікарні було свавільним та непотрібним заходом. Суд вважає за належне розглянути цю скаргу згідно з підпунктом «е» пункту 1 статті 5 Конвенції» в якому зазначено таке:

«1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:

(е) законне затримання осіб для запобігання поширенню інфекційних захворювань, законне затримання психічнохворих, алкоголіків або наркоманів чи бродяг; ...».

  Пошук Знайти слова на сторiнцi:     
* тiльки українськi (або рос.) лiтери, мiнiмальна довжина слова 3 символи...

Сторінки:  [ 1 ]  2
наступна сторінка »