Справа «Сітневський та Чайковський проти України» (Заяви № 48016/06 та № 7817/07)
Європейський суд з прав людини, Міжнародні суди; Рішення, Справа, Заява [...] від 10.11.2016
Документ 974_b91, поточна редакція — Прийняття від 10.11.2016
 

Сторінки:  [ 1 ]  2
наступна сторінка »  

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ята секція

РІШЕННЯ

Справа «Сітневський та Чайковський проти України»
(Заяви № 48016/06 та № 7817/07)

СТРАСБУРГ
10 листопада 2016 року

ОСТАТОЧНЕ
10/02/2017

Автентичний переклад

Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Сітневський та Чайковський проти України»

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:


Ангеліка Нуссбергер (<…>), Голова,
Ганна Юдківська (<…>),
Ерік Мьосе (<…>),
Фаріс Вегабовіч (<…>),
Йонко Грозєв (<…>),
Сіофра О’Лірі (<…>),
Мартіньш Мітс (<…>), судді,
та Мілан Блашко (<…>), заступник Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 11 жовтня 2016 року
постановляє таке рішення, що було ухвалене у той день:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу було розпочато за двома заявами (№ 48016/06 та № 7817/07), які 08 листопада 2006 року та 01 лютого 2007 року подали до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) двоє громадян України - п. Олег Михайлович Сітневський (далі - перший заявник) і п. Віталій Вікторович Чайковський (далі - другий заявник) відповідно.

2. Заявників, яким було надано правову допомогу, представляли п. М. Тарахкало та пані Я. Заікіна - юристи, які практикують у м. Харкові. Уряд України (далі - Уряд) на останніх етапах провадження представляла виконувач обов’язків Урядового уповноваженого пані О. Давидчук з Міністерства юстиції.

3. Заявники стверджували, зокрема, що тривалість кримінального провадження щодо них була нерозумною; що вони не мали справедливого судового розгляду, оскільки, ухвалюючи обвинувальний вирок щодо них, національний суд посилався на зізнання, отримані під час досудового розслідування, від яких вони та інші співобвинувачені згодом відмовились; а також, що головні свідки не надали показань під час судового розгляду. Крім того, перший заявник стверджував, що він не мав належних можливостей, необхідних для підготовки свого захисту, та що його право на правову допомогу було порушено.

4. 14 і 30 листопада 2011 року, відповідно, про заяви було повідомлено Уряд.

ФАКТИ

І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Перший заявник народився у 1969 році та відбуває покарання у виді довічного позбавлення волі у с. Перехрестівка Сумської області. Другий заявник народився у 1967 році та відбуває покарання у виді довічного позбавлення волі у с. Городище Рівненської області.

А. Серія злочинів, за вчинення яких були засуджені заявники

6. Згідно з висновками національних судів, на початку 2000-х років пан А.Б. створив банду, до складу якої входили заявники, п. Володимир Закшевський (заявник у справі «Закшевський проти України» (Zakshevskiy v. Ukraine), заява № 7193/04, п. 11, від 11 березня 2016 року), пан С.С., пан І.К., пан О.С. та дві інші особи. На той час перший заявник, А.Б. і п. Закшевський були колишніми працівниками міліції, а пан С.С. був діючим працівником міліції.

7. У подальшому національний суд засудив заявників, п. Закшевського, І.К. та С.С. за різну ступінь участі у нападах, вчинених на території чотирьох областей, а також за участь у діяльності банди (бандитизм). Спочатку ці напади розслідувалися правоохоронними органами як злочини, не пов’язані між собою та вчинені невстановленими особами.

8. Опис нападів наведено у додатку (епізоди 1-7).

9. Кримінальні провадження, відкриті у чотирьох областях у різні дати, зрештою були приєднані до справи, яку з самого початку було відкрито для проведення розслідування серії розбійних нападів, вчинених у м. Харкові і Харківській області (епізоди 4-6).

В. Досудове розслідування

1. Перший заявник

10. Уряд стверджує, що 29 жовтня 2001 року першого заявника було заочно притягнуто як обвинуваченого за участь у вчиненні нападів на Харківщині, кваліфікованих як розбій.

11. 17 листопада 2001 року першого заявника було затримано у м. Москві, Російська Федерація. Наступного дня А.Б., якого підозрювали в керуванні бандою, було вбито під час затримання, коли він чинив опір.

12. 30 січня 2002 року першого заявника було екстрадовано до України.

13. 04 та 11 лютого 2002 року заявник підписав два документи, в яких детально роз’яснювалися його права як підозрюваного та обвинуваченого під час проведення досудового розслідування, зокрема: право на призначення йому захисника, на отримання консультації захисника до першого допиту, а також право мовчати. Він підписав відмову від цих прав.

14. 11 лютого 2002 року першого заявника допитали як обвинуваченого, він визнав свою вину за обвинуваченнями у вчиненні розбою та зізнався, що відігравав другорядну роль під час розбійних нападів на Харківщині.

15. 03 квітня 2002 року першого заявника, за відсутності захисника, допитали як свідка щодо вбивства, вчиненого у м. Луганську (епізод 2 у додатку). Він заперечував будь-яку участь у цьому злочині, але стверджував, що був знайомий із А.Б. з 1998 року, і А.Б. зізнався йому під час їхнього перебування у м. Москві, що вчинив вбивство у Луганській області.

16. 01 липня 2002 року перший заявник взяв участь у відтворенні обстановки та обставин нападу на пана та пані Ва. щодо одного з епізодів злочину, вчиненого у Харківській області. Перший заявник стверджував, що він разом із декількома співучасниками вчинив розбійний напад на пані Ва. Він також стверджував, що під час нападу О.С. здійснив постріл у напрямку пана Ва.

17. 10 липня 2002 року першому заявнику було пред’явлено обвинувачення у вчиненні злочинів, пов’язаних із нападами, про що зазначено у додатку, зокрема у вчиненні декількох убивств.

18. Під час допиту, що проводився у той самий день, заявник відмовився від усіх своїх попередніх показань, стверджуючи, що він надав їх під фізичним і психологічним тиском.

19. Того ж дня слідчий призначив заявнику захисника, встановивши, що останній має представляти заявника у зв’язку з обвинуваченням у вчиненні вбивства, але заявник не має можливості самостійно найняти захисника.

20. 11 липня 2002 року заявник зустрівся із захисником.

2. Другий заявник

21. У серпні та грудні 2000 року другого заявника допитали як свідка щодо вбивств, вчинених на території Луганської та Донецької областей. Він пояснив, що нічого не знав про жоден із цих злочинів і не брав у них участі, але підтвердив, що був знайомий із А.Б., мав конфлікт з одним із потерпілих, а також, що в ніч убивства другий заявник позичив потерпілим свій вантажний автомобіль.

22. 14 жовтня 2001 року другого заявника було затримано. Того ж дня його допитали у присутності адвоката, найнятого його дружиною. Він зізнався в участі у розбійних нападах на пана та пані Ва. і пана А.І., а також описав активну участь у них першого заявника. Зокрема, він стверджував, що перший заявник відвіз А.С., озброєного пістолетом, на місце вбивства пана А.І. (епізод 5).

23. 07 листопада 2001 року другого заявника було допитано у присутності його адвоката щодо обставин розбійних нападів, вчинених на території Автономної Республіки Крим (далі - АР Крим) (епізод 7), також він взяв участь у відтворенні обстановки та обставин подій. Він пояснив власну роль та роль п. Закшевського у нападі, стверджуючи, що він (заявник) прибув на місце вчинення злочину на мотоциклі разом із п. Закшевським. Останній підійшов до автомобіля заявника, після чого другий заявник почув постріли. Потім другий заявник здійснив постріл у землю біля ніг пана Р.М., одного з потерпілих, щоб налякати його.

24. Після цього другий заявник зізнався також в участі у декількох інших нападах. У ході слідства він відмовився від цих показань.

3. Показання співобвинувачених та інших свідків під час досудового розслідування

25. 11 листопада 2001 року п. Закшевський здався працівникам міліції та надав показання, що другий заявник та А.Б. розповіли йому, що у 2000 році вони вчинили вбивство в Донецькій області, і в той же час йому стало відомо, що перший заявник та А.Б. вчинили вбивство у Луганській області. Він також описав два напади у м. Торецьку, напади на торговців взуттям, вчинені поблизу м. Харкова, і напад, вчинений в АР Крим (епізоди 3, 6 та 7). Наступного дня він підтвердив ці показання (див. вищенаведене рішення у справі Закшевського (Zakshevskiy), пп. 10 та 11). Зокрема, надаючи пояснення щодо нападу на торговців взуттям, він стверджував, що заявники переслідували потерпілих на автомобілі, у той час як п. Закшевський, І.К. та ще один член банди чекали в автомобілі «Опель-Вектра» у посадці, розташованій біля траси. Отримавши виклик по телефону, п. Закшевський та І.К., одягнуті у форму працівників ДАІ, зупинили одну за одною дві групи потерпілих: спочатку мініфургон «Газель», а потім «Мерседес». Погрожуючи потерпілим пістолетами, вони відігнали їхні автомобілі до лісопосадки, що знаходилася неподалік. Після цього приїхали заявники та перевантажили крадені взуття та гроші до свого автомобіля.

26. 12 та 13 жовтня 2001 року пан Г.Г. у присутності захисника надав слідчим органам показання, звинувативши заявників у нападах, вчинених у Харківській області.

27. 28 березня, 23 квітня та 10 липня 2002 року С.С, допитали у присутності захисника. Він пояснив, що на місці вчинення вбивства у Луганській області перебував в автомобілі «БМВ» червоного кольору і бачив, як А.Б. та перший заявник вчинили цей злочин. Він також стверджував, що допомагав А.Б. і його «знайомому» вивезти два пістолети за межі АР Крим.

28. Після затримання на території Білорусі у грудні 2001 року І.К. було екстрадовано до України. 20 березня 2002 року він, заперечуючи у присутності захисника будь-яку активну участь у вчиненні злочинів, стверджував, що бачив, як А.Б. і перший заявник вчинили вбивство на території Луганської області, а також був свідком участі заявників у нападі на торговців взуттям, вчиненому поблизу м. Харкова.

29. На останньому етапі досудового розслідування співобвинувачені заявників відмовилися від своїх показань, стверджуючи, що вони були надані під фізичним і психологічним тиском.

30. У ході досудового розслідування деякі потерпілі та інші свідки надали свідчення, використані у подальшому для засудження заявників. У заявників не було можливості допитати цих потерпілих і свідків на відповідному етапі провадження чи пізніше. Зміст їхніх свідчень, викладений у рішенні суду першої інстанції, наведено у додатку.

С. Судовий розгляд справи

31. Справа щодо заявників та співобвинувачених, п. Закшевського, С.С. та І.К., розглядалася апеляційним судом Донецької області як судом першої інстанції (далі - суд першої інстанції).

32. 14 лютого 2005 року суд першої інстанції вказав, що деякі потерпілі та інші свідки не з’явилися у судове засідання, та зобов’язав органи внутрішніх справ здійснити привід пана та пані Ва., пана В.К., пана Р.К. і Р.М до суду (епізоди 4, 6 та 7 відповідно). 17 березня 2005 року суд першої інстанції зобов’язав органи внутрішніх справ здійснити привід пана Г.С, та пана Н.К., свідків вбивства у Луганській області, до суду 06 квітня 2005 року.

33. 06 квітня 2005 року Н.К. з’явився у судове засідання. Однак засідання було оголошено закритим у зв’язку з хворобою одного із суддів. Головуючий суддя запитав свідка щодо його участі у наступному судовому засіданні. Свідок відповів, що хоче підтвердити показання, надані ним під час досудового розслідування, та мав лише сумнів щодо марки автомобіля закордонного виробництва, який він бачив у ніч вбивства, оскільки не був спеціалістом. Він просив не викликати його знову, посилаючись на своє скрутне матеріальне становище та значну відстань від свого місця проживання до суду.

34. У наступному засіданні суд зачитав протоколи працівників міліції про неможливість застосування приводу В.К., Р.К. і Р.М. до суду у зв’язку з тим, що вони не проживали за вказаними ними адресами, а встановити їх місцезнаходження неможливо. Суд також зачитав свідоцтво про смерть Г.С. та заяви Н.К., О.Ва. та С.Ва. про неможливість їхньої участі у судовому засіданні.

35. Після цього суд вислухав думки сторін про допустимість оголошення неможливості застосування приводу зазначених свідків у судове засідання та зачитування їхніх показань. Захисники заявників не заперечували, хоча підсудні наполягали на допиті свідків.

36. Суд постановив ухвалу про неможливість застосування приводу свідків у судове засідання та перейшов до зачитування їхніх показань, наданих під час досудового розслідування.

D. Рішення суду першої інстанції

37. 06 жовтня 2005 року суд першої інстанції ухвалив рішення. Він визнав заявників винними у вчиненні бандитизму, розбою та інших злочинів, пов’язаних з незаконним заволодінням транспортним засобом, умисним вбивством з обтяжуючими обставинами і замаху на вбивство з обтяжуючими обставинами. Суд першої інстанції виправдав заявників щодо декількох епізодів розбою за відсутності доказів. Суд першої інстанції призначив їм покарання у виді позбавлення волі на різні строки за вчинення інших злочинів, не пов’язаних із убивством. За обвинувачення у вчиненні вбивства суд першої інстанції призначив покарання у виді довічного позбавлення волі, що також було остаточним вироком щодо обох заявників.

38. Конкретні злочини, за вчинення яких заявників було визнано винними, та основні докази, на які посилався суд під час ухвалення вироку, наведені у додатку.

39. Десять сторінок рішення суду першої інстанції були присвячені вирішенню питання щодо допустимості показань підсудних, наданих під час досудового розслідування, як доказів, незважаючи на те, що підсудні відмовились від них. Дійшовши висновку щодо їхньої допустимості, суд першої інстанції посилався, зокрема, на додаткові докази, такі як висновки судово-медичної експертизи, а також судово-балістичної експертизи вогнепальної зброї, яку використовували під час вчинення злочинів (див. додаток).

40. Інші чотири сторінки рішення були присвячені вирішенню питання щодо застосування примусу до підсудних під час надання ними показань у ході досудового розслідування. Відхиляючи це твердження, суд зазначив, зокрема, таке; (і) показання другого заявника були надані ним у присутності адвоката, найнятого його дружиною; (іі) підсудні змінили свої показання у ході розслідування, щоб зменшити власну роль у вчиненні злочинів та ступінь своєї вини, що не відповідає твердженням, що їх показання були отримані із застосуванням примусу органів влади; (ііі) відеозаписи допиту другого заявника та відтворення обстановки і обставин вчинення злочину за участі другого заявника та п. Закшевського свідчать, що його показання були надані добровільно; (iv) з огляду на результати двох розслідувань, які проводилися прокуратурою, щодо тверджень підсудного про застосування неправомірного тиску та про жорстоке поводження, які проводилися прокуратурою, в ухвалі суду першої інстанції не було встановлено доказів відповідних тверджень, що також відповідало висновкам суду.

41. У зв’язку з твердженнями заявників щодо різних процесуальних порушень, зокрема, стверджуваного порушення їхнього права на правову допомогу під час досудового розслідування, суд першої інстанції зазначив, що всі докази, отримані з порушенням норм Кримінально-процесуального кодексу України, були вилучені з матеріалів справи, а інші докази були отримані відповідно до вимог цього Кодексу.

Е. Підготовка до подання апеляційної скарги та апеляційне провадження

42. Після закінчення розгляду справи у суді першої інстанції перший заявник почав ознайомлюватися з матеріалами справи. 12 травня 2006 року він підписав заяву про закінчення ознайомлення з протоколами судових засідань. Після цього він вивчав матеріали справи щонайменше п’ять днів до 02 серпня 2006 року.

43. У різні дати заявники подали апеляційні скарги та доповнення до цих скарг щодо їхнього вироку, стверджуючи, зокрема, що суд першої інстанції визнав їх винними за відсутності достатніх доказів, а вирок ґрунтувався на показаннях, отриманих у ході досудового розслідування із застосуванням примусу, а не на їхніх свідченнях у суді. Вони також стверджували, що їхнє право на правову допомогу було порушено у різний спосіб.

44. У своїй апеляційній скарзі перший заявник зазначив зокрема, що під час досудового розслідування свідки Г.С. і Н.К. впізнали на фото А.Б. як особу, яку вони бачили у формі працівника ДАІ на трасі, місці вбивства, вчиненого у Луганській області. Він також стверджував, що пан та пані Ва., відповідно до наданих під час досудового розслідування показань, описали зовнішність нападників, але цей опис не відповідав його зовнішності.

45. Другий заявник стверджував, зокрема, що відповідно до показань, наданих під час досудового розслідування, Р.М. стверджував, що чітко пам’ятав нападників та зміг би розпізнати їхні обличчя та голоси, і за його описом було складено фоторобот. Проте, на думку другого заявника, фоторобот не був на нього схожий.

46. 19 жовтня 2006 року Верховний Суд України залишив скарги заявників без задоволення, а вирок суду першої інстанції - без змін. Він зазначив, серед іншого, що висновки суду першої інстанції про доведеність вини заявників підтверджувалися різними доказами, зокрема показаннями свідків Г.С. і Н.К., пана та пані Ва. і Р.М.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

47. Відповідне національне законодавство, яке регулює право на правову допомогу та виклик свідків, узагальнено в рішеннях у справах «Яременко проти України» (Yaremenko v. Ukraine), заява № 32092/02, пп. 45-47, від 12 червня 2008 року, та «Карпюк та інші проти України» (Karpyuk and Others v. Ukraine), заяви № 30582/04 та № 32152/04, пп. 77-80, від 06 жовтня 2015 року, відповідно.

48. Відповідні положення національного законодавства, які регулюють відновлення кримінального провадження, можна знайти в рішенні у справі «Закшевський проти України» (Zakshevskiy), вищенаведене, пп. 50 та 51.

ПРАВО

I. ОБ’ЄДНАННЯ ЗАЯВ

49. Суд вважає, що відповідно до пункту 1 правила 42 Регламенту Суду заяви мають бути об’єднані в одне провадження з огляду на спільність їхнього фактичного та юридичного підґрунтя.

II. СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

50. Заявники скаржилися на різні порушення статті 6 Конвенції, відповідні пункти якої передбачають таке:

«1. Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення

3. Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:

(b) мати час і можливості, необхідні для підготовки свого захисту;

(c) захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або - за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника - одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя;

(d) допитувати свідків обвинувачення або вимагати, щоб їх допитали, а також вимагати виклику й допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення;

…».

А. Стверджувані порушення пункту 1 та підпункту «b» пункту 3 статті 6 Конвенції

51. Перший заявник стверджував, що після того, як він ознайомився з протоколом судового засідання, йому не було надано достатньо часу для ознайомлення з іншими матеріалами справи для підготовки апеляційної скарги. Уряд спростував цю скаргу.

52. Суд зазначає, що немає підстав вважати, що у першого заявника не було достатньо часу або необхідних можливостей для ознайомлення з матеріалами справи до розгляду його скарги судом. Заявник стверджував, що у нього була можливість ознайомитися з протоколом судового засідання у повному обсязі (див. п. 42 вище). Заявник не вказав, які конкретно документи, крім протоколу судового засідання, були додані до матеріалів справи під час судового розгляду, і які з них, як він вважав, були йому необхідні для ознайомлення. Він також не пояснив, навіщо йому необхідно було знову ознайомлюватися з матеріалами справи, з якими він вже ознайомлювався до розгляду справи по суті.

53. Отже, ця скарга є явно необґрунтованою і має бути відхилена відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

В. Стверджувані порушення пункту 1 та підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції щодо першого заявника

1. Твердження сторін

54. Перший заявник стверджував, що відповідно до національного законодавства заяви про відмову від захисника, які, як стверджувалося, 04 та 11 лютого 2002 року він підписав із застосуванням до нього примусу, не можна приймати щодо епізодів, за які заявника було визнано винним у вчиненні вбивства. Він стверджував, що слідчий штучно замінив первинну кваліфікацію злочинів, вчинених за цими епізодами, менш тяжким злочином - розбоєм, щоб обійти гарантії прав осіб, які надаються підозрюваним у вчиненні вбивства. Захисника мало бути призначено 11 лютого 2002 року, до першого допиту заявника, а отже всі наступні допити до 11 липня 2002 року, коли він вперше мав побачення з захисником, проводилися із порушенням статті 6 Конвенції. Навіть після призначення йому захисника участь у справі адвокатів, які надавали безоплатну правову допомогу, була нерегулярною. Також заявнику не була надана правова допомога під час провадження у Верховному Суді України.

55. Уряд зазначив, що заявник відмовився від свого права на правову допомогу, і його відмови від захисника були прийняті, оскільки на відповідній стадії досудового розслідування заявника не обвинувачували у вчиненні вбивства. Як тільки заявникові пред’явили таке обвинувачення, йому одразу призначили захисника. У заявника була можливість подати скарги до суду першої інстанції та Верховного Суду України, які, у свою чергу, розглянули його скарги та відхилили у зв’язку з необґрунтованістю. Вину заявника було доведено низкою доказів, а не тільки його показаннями.

2. Оцінка Суду

(a) Прийнятність

56. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

(b) Суть

(і) Загальні принципи

57. Пункт 1 статті 6 Конвенції, як правило, вимагає надання доступу до захисника з першого допиту підозрюваного працівниками міліції, за винятком випадків, коли за конкретних обставин відповідної справи продемонстровано, що існують вагомі підстави для обмеження такого права. Навіть якщо вагомі підстави можуть у виняткових випадках виправдовувати відмову у доступі до захисника, таке обмеження, незалежно від його підстав, не повинно невиправдано порушувати права обвинуваченого за статтею 6 Конвенції. Право на захист, як таке, буде в принципі непоправно порушено, якщо інкримінуючі показання, отримані від особи під час допиту правоохоронними органами за відсутності захисника, використовуватимуться з метою її засудження (див. рішення від 27 листопада 2008 року у справі «Сальдуз проти Туреччини» (Salduz v. Turkey) [ВП], заява № 36391/02, п. 55, від 27 листопада 2008 року).

58. Викладений у вищезгаданому рішенні у справі Сальдуза (Salduz) метод оцінки відповідності обмеження доступу до адвоката праву на справедливий суд складається з двох стадій. На першій стадії Суд має оцінити існування вагомих підстав для такого обмеження. На другому - він має оцінити розмір шкоди, яку було завдано праву на захисту справі обмеженням, що розглядається. Тобто Суд має дослідити вплив обмеження на загальну справедливість провадження та вирішити, чи було провадження справедливим в цілому (див. рішення у справі «Ібрагім та інші проти Сполученого Королівства» (Ibrahim and Others v. the United Kingdom), [ВП], №№ 50541/08, 50571/08, 50573/08 і 40351/09, п. 257, від 13 вересня 2016 року).

59. Щодо першої стадії, то критерій вагомих підстав є жорстким: беручи до уваги фундаментальний характер і важливість доступу до захисту на початкових етапах провадження, особливо під час першого допиту підозрюваного, обмеження доступу до захисника дозволяється лише за виняткових обставин, має носити тимчасовий характер та ґрунтуватися на оцінці конкретних обставин певної справи. Під час оцінки наявності вагомих підстав важливою є наявність відповідних положень національного законодавства, на яких ґрунтувалося обмеження доступу до захисника, а також належним чином визначених законом меж і суті будь-яких обмежень доступу до захисника, яких мають дотримуватися органи досудового розслідування та суд під час ухвалення відповідних рішень (там само, п. 258).

60. Якщо наявність вагомих підстав встановлено, необхідно провести комплексну оцінку провадження з метою визначення його «справедливості» відповідно до цілей пункту 1 статті 6 Конвенції (там само, п. 264).

61. Якщо наявність вагомих підстав не встановлено, Суд має з особливою ретельністю оцінити справедливість такого обмеження. Нездатність держави-відповідача навести вагомі підстави, є важливим аргументом оцінювання загальної справедливості судового розгляду, і може стати підставою для констатації порушення положень пункту 1 та підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції. Тягар доказування належить Уряду держави-відповідача, який зобов’язаний переконливо довести, що за виняткових та конкретних обставин загальну справедливість судового розгляду не було непоправно порушено обмеженням доступу до правової допомоги (там само, п. 265).

62. Під час комплексного дослідження провадження з метою оцінки впливу процесуальних недоліків на справедливість кримінального провадження в цілому необхідно брати до уваги наступний невичерпний перелік критеріїв з практики Суду:

(a) Особливо вразливе становище заявника, наприклад через його вік або психічний стан.

(b) Нормативно-правові акти, якими регулюється порядок здійснення досудового розслідування та допустимість доказів під час їх оцінки судом, а також дотримання положень зазначених нормативно-правових актів; у випадку застосування положення про недопустимість доказів, отриманих незаконним шляхом, скоріш за все провадження не буде справедливим в цілому.

(c) Наявність у заявника можливості оскаржити допустимість доказу або заперечувати його використання.

(d) Якість доказу, та чи не викликали обставини, за яких було отримано такий доказ, сумнівів у його допустимості та достовірності, з урахуванням ступеню та характеру застосування будь-якого примусу.

(e) Якщо доказ було отримано незаконним шляхом або незаконність, що розглядається, була спричинена порушенням іншої статті Конвенції - характер констатованого порушення.

(f) Якщо йдеться про показання - суть показань, та чи відмовився від них заявник або змінив їх у встановленому законом порядку.

(g) Спосіб використання доказу, а також, зокрема, чи став доказ невід’ємною або значною частиною доказової бази, на якій ґрунтувався обвинувальний вирок, а також сила інших доказів у справі.

(h) Чи була вина визнана професійними суддями або присяжними засідателями, а в останньому випадку - зміст будь-яких настанов присяжним засідателям.

(i) Ступінь громадського інтересу у розслідуванні та покаранні окремого злочину, який розглядається.

(j) Інші відповідні процесуальні гарантії, що передбачені національним законодавством та адміністративною практикою (там само, п. 274).

63. Ані буква, ані дух статті 6 Конвенції не перешкоджають особі добровільно відмовитися вголос або за мовчазною згодою від права на гарантії справедливого судового розгляду. Проте для того, щоб відмова від цього права була визнана дієвою щодо цілей Конвенції, вона має надаватися у недвозначний спосіб та супроводжуватися хоча б мінімальними гарантіями, співмірними її значущості. Крім того, вона не повинна суперечити будь-якому важливому суспільному інтересу (див. рішення у справі «Сейдовіч проти Італії» (Sejdovic v. Italy) [ВП], заява № 56581/00, п. 86, ECHR 2006-ІІ). Для того, щоб відмова була дієвою, має бути доведено, що заявник міг у розумних межах передбачити наслідки своєї поведінки (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Ідалов проти Росії» (Idalov v. Russia) [ВП], заява № 56581/00, п. 86, ECHR 2006-II). Право на захисника є основоположним серед тих прав, які складають поняття справедливого суду, та забезпечує ефективність решти гарантій, встановлених статтею 6 Конвенції, а також вимагає особливого захисту норми «свідомої та розумної відмови», встановленої практикою Суду (див. рішення у справі «Дворскі проти Хорватії» (Dvorski v. Croatia) [ВП], № 25703/11, п.101, ECHR 2015).

(іі) Застосування наведених вище принципів у цій справі

(α) Питання відмови від захисника

64. Суд зауважує, що під час досудового розслідування у період до 11 липня 2002 року, коли заявник не отримував правову допомогу, його допитували та залучали до участі у відтворенні обстановки та обставин вчинення злочинів, за які його було визнано винним, та які згодом національний суд кваліфікував як розбій, незаконне заволодіння транспортним засобом, замах на вбивство з обтяжуючими обставинами і умисне вбивство з обтяжуючими обставинами.

65. 04 та 11 лютого 2002 року заявник підписав заяви про відмову від захисника.

66. Щодо обвинувачень у вчиненні інших злочинів, не пов’язаних з вбивством, не вбачається ознак того, що зазначена відмова була недійсною. Заявник мав добре розуміти значення такої відмови, беручи до уваги те, що він був колишнім працівником міліції (див. рішення у справі «Паскал проти України» (Paskal v. Ukraine), заява № 24652/04, пп. 77 та 78, від 15 вересня 2011 року). Отже, Суд доходить висновку, що відмова від захисника під час допитів і надання показань щодо вчинених злочинів, не пов’язаних із вбивством, була власним вибором заявника. Таким чином, органи державної влади не можуть нести відповідальність за наслідки, які мала ця відмова під час засудження заявника (див. вищенаведене рішення у справі Закшевський (Zakshevskiy), п. 113).

67. Проте, Суд не може дійти аналогічного висновку щодо права першого заявника на захист у контексті обвинувачень щодо вчинення ним вбивства з огляду на таке.

68. 11 лютого 2002 року заявник був допитаний та надав показання, в яких він вказав на свою другорядну роль у нападах на пана та пані Ва., а також пана А.І. Він також підтвердив власну участь у нападі на пана та пані Ва. у ході відтворення обстановки і обставин події 01 липня 2002 року. Крім того, 03 квітня 2002 року, за відсутності захисника, його допитали щодо вбивства у Луганській області, і, заперечуючи власну участь, заявник стверджував, що А.Б. зізнався йому, що саме він вчинив цей злочин.

69. На момент надання цих показань йому було офіційно повідомлено про підозру лише у вчиненні розбою, незважаючи на те, що епізод у Луганській області і напад на А.І. з самого початку були кваліфіковані як вбивства (див. епізоди 2 та 5 у додатку). Проте після цього йому було пред’явлено обвинувачення у вчиненні замаху на умисне вбивство з обтяжуючими обставинами та розбійного нападу на пана та пані Ва., а також у вчиненні умисного вбивства з обтяжуючими обставинами та розбійного нападу на пана А.І., і вчинення умисного вбивства з обтяжуючими обставинами у Луганській області.

70. Обвинувачення у вчиненні вбивства та замаху на вбивство потенційно передбачає покарання у виді довічного позбавлення волі. Ураховуючи, що національне законодавство забороняє відмови від права на отримання правової допомоги особам, обвинуваченим у вчиненні таких злочинів, для того, щоб оцінити дієвість відмов заявника, Суд має визначити вплив показань, наданих заявником у той період часу, на визнання його винним у вчиненні зазначених злочинів.

71. Визнаючи заявника винним у вчиненні різних злочинів, зокрема, замаху на умисне вбивство у поєднанні з нападом на пана та пані Ва., суд першої інстанції посилається безпосередньо на показання першого заявника щодо цього нападу, надані під час відтворення обстановки та обставин події 01 липня 2002 року. Національні суди не посилалися безпосередньо на будь-які показання заявника, надані щодо нападу на пана А.І., але вони також прямо не відхиляли ці докази (див. рішення у справі «Хайров проти України» (Khayrov v. Ukraine), заява № 19157/06, п. 78, від 15 листопада 2012 року). У цих показаннях заявник підтвердив свою участь у нападі, хоча він заперечував власну роль у вчиненні насильства, що спричинило смерть потерпілого. Отже, не можна виключати, що його попередні показання могли підірвати його подальший захист щодо обвинувачення у вчиненні вбивства.

72. Суд доходить висновку, що не можна виключати вплив показань, наданих заявником після відмови від правової допомоги, на визнання його винним у вчиненні вбивства, поєднаного з нападами на пана та пані Ва. і пана А.І., яке карається довічним позбавленням волі.

73. Відповідно до усталеної практики з цього питання у численних справах проти України Суд доходить висновку, що, беручи до уваги первинну кваліфікацію кримінальних обвинувачень, які було пред’явлено заявнику на початковому етапі розслідування, заявник відмовився від захисника, не усвідомлюючи всіх юридично значимих обставин. Відповідно ці відмови не супроводжувалися мінімальними гарантіями, співмірними з важливістю таких відмов (див., наприклад, рішення «Леонід Лазаренко проти України» (Leonid Lazarenko v. Ukraine), № 22313/04, пп. 54 та 56, від 28 жовтня 2010 року). З цього приводу Суд нагадує, що у справі «Балицький проти України» (Balitskiy v. Ukraine), заява № 12793/03, від 3 листопада 2011 року, він констатував проблему, яка постійно виникає у справах щодо України, та полягає у помилковій кваліфікації вбивств на початковому етапі досудового розслідування, що вимагає обов’язкового надання правової допомоги, ніж менш тяжкі злочини, у зв’язку з чим заявники позбавляються належної правової допомоги (там само, пп. 50 та 52).

74. Таким чином, відмови заявника не можна вважати дієвими з огляду на його засудження у зв’язку з нападами на пана та пані Ва. і пана А.І.

75. Повертаючись до вбивства, вчиненого у Луганській області, Суд зауважує, що 03 квітня 2002 року заявника допитали щодо цього злочину як свідка, а не як підозрюваного чи обвинуваченого. Проте його відмови від 04 та 11 лютого 2002 року стосувалися його прав як підозрюваного та обвинуваченого, крім того, на момент їх підписання йому офіційно було повідомлено лише про підозру у вчиненні розбою. Отже, Суд доходить висновку, що не можна вважати, що заявник недвозначно відмовився від захисника під час допиту 03 квітня 2002 року щодо вбивства у Луганській області.

(β) Наявність вагомих підстав для обмеження доступу до захисника

76. З огляду на те, що дієвої відмови від права на захисника у зв’язку з трьома вищезгаданими епізодами не було, постає питання, чи була відсутність захисника виправдана вагомими підставами. Відповідно до фактів справи Суд не вбачає таких підстав.

77. Отже, Суд має з особливою ретельністю визначити, чи підірвала відсутність захисника справедливість провадження (див. вищенаведене рішення у справі Ібрагім та інші (Ibrahim and Others), п. 265). Крім того, Уряд зобов’язаний переконливо довести, що за виняткових та конкретних обставин справи справедливість судового розгляду в цілому не було непоправно порушено (там само).

(γ) Загальна справедливість провадження

78. Оцінюючи загальну справедливість, Суд керується відповідними критеріями (див. рішення у справі Ібрагім (Ibrahim) п. 62 вище) з огляду на доцільність щодо обставин цієї справи.

79. Ураховуючи ці критерії, Суд перш за все наводить перелік аргументів на користь справедливості провадження: (і) становище заявника не було особливо вразливим; (іі) якість доказів - у розпорядженні Суду немає доказів застосування будь-якого примусу (див., зокрема, п. 138 нижче); (ііі) докази у справі оцінювалися професійними суддями; та (iv) суспільний інтерес в розслідуванні злочинів, які інкримінуються заявнику - умисні вбивства з обтяжуючими обставинами, вчинені бандою - досить значний.

80. Проте інші фактори свідчать на користь висновку, що справедливість провадження було непоправно порушено.

81. Хоча органи державної влади формально дотрималися положень національного законодавства, які на той момент регулювали доступ до захисника під час досудового розслідування, спосіб застосування цих норм сам по собі був проявом практики, яку Суд визнав такою, що суперечить Конвенції (див. п. 73 вище). Крім того, формальна відповідність фактично визначила на практиці здатність заявника оскаржити використання доказів, отриманих від нього за відсутності захисника, оскільки національні суди вважали її достатньою для того, щоб дійти висновку про додержання норм національного законодавства (див. п. 41 вище).

82. Щодо використання доказу, як Суд уже констатував (див. п. 71 вище), національні суди безпосередньо посилалися на показання заявника, у яких він підтверджував участь у нападі на пана та пані Ва., і принаймні не відхиляли аналогічні показання щодо нападу на А.І.

83. Щодо вбивства у Луганській області, 03 квітня 2002 року та впродовж усього провадження заявник наполегливо заперечував будь-яку участь у його вчиненні (див. п. 44 вище). Проте під час першого допиту у вказану дату він стверджував, що вбивство було вчинено А.Б., і Суд не може залишити поза увагою той факт, що позицію, якої заявник дотримувався і під час судового розгляду, було використано судом першої інстанції як частину доказів вини заявника та інших підсудних у вчиненні цього злочину для їхнього засудження (див. епізод 2 у додатку). Слід звернути увагу, що, надавши такі показання на початкових етапах провадження за відсутності захисника, перший заявник, можливо, вважав, що зміна показань під час судового розгляду може зашкодити його інтересам. Відповідно ці заяви на початкових етапах провадження могли підірвати його захист щодо епізоду в цілому.

84. Ймовірно, такі первинні зізнання сформували підхід органів державної влади до розслідування, а отже, склали значну частину доказової бази проти заявника. Незважаючи на незначну роль кожного з них окремо у засудженні заявника, їхній сукупний результат підірвав загальний захист проти обвинувачень щодо вбивства у Луганській області та нападів на пана і пані Ва., а також А.І. (епізоди 2, 4 та 5 у додатку).

85. Дійсно, обсяг інших доказів вини заявника був значним. Проте, Суд має враховувати власний висновок, викладений нижче, що деякі докази щодо участі заявника в епізоді, вчиненому в Луганській області, та нападі на пана і пані Ва., були отримані з порушенням прав заявника, гарантованих пунктом 1 і підпунктом «d» пункту 3 статті 6 Конвенції (див. пп. 113 та 126 нижче).

86. Суд доходить висновку, що Уряд не зміг переконливо довести, що за виняткових та конкретних обставин справи загальну справедливість судового розгляду за цими обвинуваченнями не було непоправно порушено у зв’язку з обмеженням заявника в отриманні правової допомоги на стадії досудового розслідування.

87. Вищенаведені висновки є достатніми, щоб Суд дійшов висновку, що у цій справі було порушення пункту 1 та підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції щодо першого заявника.

88. З огляду на цей висновок Суд не вважає за необхідне розглядати питання, чи було порушено право першого заявника на правову допомогу на інших етапах провадження (див., наприклад, рішення у справі «Хайров проти України» (Khayrov v. Ukraine), заява № 19157/06, п. 79, від 15 листопада 2012 року).

С. Стверджуване порушення пункту 1 та підпункту «d» пункту 3 статті 6 Конвенції

1. Твердження сторін

(a) Відмова викликати свідків нападу на А.І.

89. Другий заявник скаржився, що відповідних невстановлених свідків нападу на А.І. (епізод 5) не було викликано у судове засідання.

90. Уряд стверджував, що заявник ніколи не вказував на таких свідків.

(b) Допустимість показань, наданих під час досудового розслідування, свідками, які не з’явилися у судове засідання

91. Заявники стверджували, що їхні права за пунктом 1 та підпунктом «d» пункту 3 статті 6 Конвенції були порушені у зв’язку допустимістю національними судами неперевірених показань свідків О.Ва., С.Ва., В.К., Р.К. та Р.М., а також тих, які мали відношення до справи першого заявника - Г.С. і Н.К. Хоча адвокати заявників не подали заперечення проти зачитування письмових показань цих свідків у судовому засіданні, самі заявники протестували проти цього, а отже, не відмовилися від своїх прав щодо цих свідків.

92. Уряд стверджував, що жоден із зазначених свідків під час досудового розслідування прямо не вказував на заявників як суб’єктів вчинення вказаних злочинів, а тому їхні показання не були вирішальними під час засудження заявників. Уряд також наголосив, що адвокати заявників не заперечували проти зачитування у судовому засіданні цих письмових показань, наданих під час досудового розслідування.

2. Оцінка Суду

(a) Прийнятність

(i) Відмова викликати свідків нападу на А.І.

93. Суд зауважує, що другий заявник як під час розгляду справи національними судами, так і під час провадження у Суді, не вказав, які саме свідки могли свідчити щодо обставин нападу на пана А.І., але які не були викликані у судове засідання.

94. Отже, ця скарга є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

(ii) Допустимість показань, наданих під час досудового розслідування свідками, які не з’явилися у судове засідання

95. Суд вважає, що інші скарги заявників за пунктом 1 та підпунктом «d» пункту 3 статті 6 Конвенції не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вони не є явно неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, вони мають бути визнані прийнятними.

(b) Суть

(і) Загальні принципи

96. Суд нагадує, що підпункт «d» пункту 3 статті 6 Конвенції є втіленням принципу, згідно з яким до засудження обвинуваченого всі докази мають бути пред’явлені за його присутності у відкритому судовому засіданні для забезпечення змагальності процесу (див. рішення у справі «Шачашвілі проти Німеччини» (Schatschaschwili v. Germany) [GC], заява № 9154/10, п. 103, ECHR 2015).

97. Принципи, які мають застосовуватися у випадках, коли свідки обвинувачення не з’являються у судове засідання, і надані ними раніше показання визнаються допустимими як докази, були узагальнені та уточнені в рішенні у справі «Аль-Хавайя й Тахірі проти Сполученого Королівства» (Al-Khawaja and Tahery v. the United Kingdom) ([ВП], заяви №№ 26766/05 та 22228/06, ECHR 2011) та підтверджуються у вищенаведеному рішенні у справі Шачашвілі (Schatschaschwili). Відповідно до принципів, встановлених у цьому рішенні, необхідно провести триетапний аналіз відповідності положенням пункту 1 і підпункту «d» пункту 3 статті 6 Конвенції провадження, в якому показання свідка, який не був присутнім та допитаним у судовому засіданні, були визнані допустимими як докази (там само, п. 152). Суд повинен розглянути:

(i) чи були достатні підстави неявки свідка та, відповідно, допустимості неперевірених показань свідка, який не з’явився у судове засідання, як доказу (там само, пп. 119-125);

(ii) чи були докази, отримані від свідка, який не з’явився у судове засідання, єдиною та вирішальною підставою для засудження підсудного (там само, пп. 119 і 126-147); та

(iii) чи мали місце достатні урівноважуючі фактори, зокрема надійні процесуальні гарантії, здатні компенсувати недоліки, з якими зіткнулася сторона захисту у зв’язку з допустимістю неперевірених доказів, і забезпечити загальну справедливість судового розгляду (там само, п. 147).

98. Навіть за відсутності достатніх підстав неявки свідка у судове засідання Суд все одно має з’ясувати, чи були показання свідка єдиним або вирішальним доказом для засудження заявника, та чи були наявні достатні урівноважуючі фактори, здатні забезпечити справедливу належну та чітку оцінку достовірності такого доказу (див. вищенаведене рішення у справі Шачашвілі (Schatschaschwili), п. 113).

99. Оскільки завданням Суду є встановлення, чи було провадження справедливим в цілому, Суд має пересвідчитися в наявності достатніх урівноважуючих факторів не лише у справах, в яких докази, отримані від свідка, який не з’явився у судове засідання, були єдиною або вирішальною підставою для засудження заявника. Це також необхідно зробити і в тих випадках, коли, проаналізувавши оцінку національними судами щодо значущості доказів, Суд не може однозначно встановити, чи були відповідні докази єдиною або вирішальною підставою, однак Суд задоволений, що ці докази є достатньо вагомими, а визнання їх допустимості може стати перешкодою для сторони захисту (там само, п. 116).

100. Щодо триетапного аналізу, запропонованого в рішенні у справі «Аль-Хавайя й Тахірі проти Сполученого Королівства» (Al-Khawaja), Суд дійшов висновку, що з огляду на те, що всі три етапи аналізу взаємопов’язані та усі разом використовуються для встановлення, чи було кримінальне провадження у цій справі справедливим в цілому, виявляється доречним проаналізувати відповідні етапи у різній послідовності, зокрема якщо один із таких підходів дасть змогу чітко визначитися щодо справедливості провадження або навпаки (там само, п. 118).

(іі) Застосування вищенаведених принципів у справі

(α) Розгляд справи щодо всіх свідків, які не з’явилися у судове засідання

101. Суд з самого початку зауважує, що хоча адвокати заявників не заперечували оголошення у судовому засіданні показань свідків, наданих під час досудового розслідування, самі заявники були проти. Суд зазначає, що суд першої інстанції вислухав позицію заявників окремо, незалежно від їхніх професійних консультантів (див. п. 35 вище). Відповідно Суд вважає, що заявників не можна вважати такими, що відмовилися від своїх прав щодо допиту цих свідків через позицію їхніх адвокатів.

  Пошук Знайти слова на сторiнцi:     
* тiльки українськi (або рос.) лiтери, мiнiмальна довжина слова 3 символи...

Сторінки:  [ 1 ]  2
наступна сторінка »