Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянина Осетрова Сергія [...]
Конституційний Суд; Рішення від 14.12.201119-рп/2011
Документ v019p710-11, чинний, поточна редакція — Прийняття від 14.12.2011
 

                                                          
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
Р І Ш Е Н Н Я
КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ
у справі за конституційним зверненням громадянина
Осетрова Сергія Володимировича щодо офіційного
тлумачення положень частини другої статті 55
Конституції України, частини другої статті 2,
пункту 2 частини третьої статті 17 Кодексу
адміністративного судочинства України, частини
третьої статті 110, частини другої статті 236
Кримінально-процесуального кодексу України
та конституційним поданням Вищого спеціалізованого
суду України з розгляду цивільних і кримінальних
справ щодо офіційного тлумачення положень статей
97, 110, 234, 236 Кримінально-процесуального
кодексу України, статей 3, 4, 17 Кодексу
адміністративного судочинства України в аспекті
статті 55 Конституції України (справа про оскарження
бездіяльності суб'єктів владних повноважень щодо заяв
про злочини)

м. Київ Справа N 1-29/2011
14 грудня 2011 року
N 19-рп/2011

Конституційний Суд України у складі суддів:
Головіна Анатолія Сергійовича - головуючого, Бауліна Юрія Васильовича, Бринцева Василя Дмитровича, Вдовіченка Сергія Леонідовича, Винокурова Сергія Маркіяновича, Гультая Михайла Мирославовича, Запорожця Михайла Петровича, Кампа Володимира Михайловича, Колоса Михайла Івановича, Лилака Дмитра Дмитровича, Маркуш Марії Андріївни, Сергейчука Олега Анатолійовича, Стецюка Петра Богдановича, Стрижака Андрія Андрійовича, Шаптали Наталі Костянтинівни, Шишкіна Віктора Івановича - доповідача,
розглянув на пленарному засіданні справу за конституційним
зверненням громадянина Осетрова Сергія Володимировича щодо
офіційного тлумачення положень частини другої статті 55
Конституції України ( 254к/96-ВР ), частини другої статті 2,
пункту 2 частини третьої статті 17 Кодексу адміністративного
судочинства України ( 2747-15 ), частини третьої статті 110,
частини другої статті 236 Кримінально-процесуального кодексу
України ( 1002-05 ) та конституційним поданням Вищого
спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних
справ щодо офіційного тлумачення положень статей 97, 110, 234, 236
Кримінально-процесуального кодексу України ( 1002-05 ), статей 3,
4, 17 Кодексу адміністративного судочинства України ( 2747-15 ) в
аспекті статті 55 Конституції України ( 254к/96-ВР ).
Приводом для розгляду справи відповідно до статей 39, 41, 42,
43 Закону України "Про Конституційний Суд України" ( 422/96-ВР )
стало конституційне звернення громадянина Осетрова С.В. та
конституційне подання Вищого спеціалізованого суду України з
розгляду цивільних і кримінальних справ щодо офіційного тлумачення
положень статей 97, 110, 234, 236 Кримінально-процесуального
кодексу України ( 1002-05 ) та статей 2, 3, 4, 17 Кодексу
адміністративного судочинства України ( 2747-15 ) в аспекті статті
55 Конституції України ( 254к/96-ВР ).
Підставою для розгляду справи згідно зі статтями 93, 94
Закону України "Про Конституційний Суд України" ( 422/96-ВР ) є
наявність неоднозначного застосування судами України положень
названих статей Кодексу адміністративного судочинства України
( 2747-15 ), Кримінально-процесуального кодексу України ( 1001-05,
1002-05, 1003-05 ) та практична необхідність у їх роз'ясненні.
Заслухавши суддю-доповідача Шишкіна В.І. та дослідивши
матеріали справи, Конституційний Суд України
у с т а н о в и в:
1. Громадянин Осетров С.В. звернувся до Конституційного Суду
України з клопотанням дати офіційне тлумачення положень частини
другої статті 55 Конституції України ( 254к/96-ВР ), частини
другої статті 2, пункту 2 частини третьої статті 17 Кодексу
адміністративного судочинства України ( 2747-15 ) (далі - КАС
України), частини третьої статті 110, частини другої статті 236
Кримінально-процесуального кодексу України ( 1002-05 ) (далі - КПК
України) в аспекті таких питань:
- чи гарантується кожному право на оскарження в суді
будь-яких рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних
повноважень на підставі статті 55 Основного Закону України
( 254к/96-ВР ), чи Конституцією України ( 254к/96-ВР ) надано
право оскаржувати в суді не будь-які, а лише певні категорії їхніх
рішень, дій чи бездіяльності;
- у якому судовому провадженні (адміністративному чи
кримінальному) повинні вирішуватися справи за скаргами фізичної
особи, яка не є учасником кримінального судочинства, але
повідомила про вчинення злочину, якщо ця особа просить визнати
протиправною бездіяльність суб'єкта владних повноважень, який не
прийняв жодного з рішень, передбачених статтею 97 КПК України
( 1002-05 ).
Необхідність в офіційному тлумаченні вказаних положень автор
клопотання обґрунтовує неоднозначним їх застосуванням за однакових
обставин судами загальної юрисдикції під час розгляду скарг на
бездіяльність прокурора, слідчого, органу дізнання щодо виконання
вимог статті 97 КПК України ( 1002-05 ) стосовно реагування на
заяви і повідомлення про вчинені або підготовлювані злочини. На
підтвердження цього Осетров С.В. посилається на відповідні судові
рішення.
2. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і
кримінальних справ звернувся до Конституційного Суду України з
клопотанням дати офіційне тлумачення положень статей 97, 110, 234,
236 КПК України ( 1002-05 ), статей 3, 4, 17 КАС України
( 2747-15 ) в аспекті статті 55 Конституції України ( 254к/96-ВР )
та роз'яснити:
- за правилами якого виду судової юрисдикції (кримінальної чи
адміністративної) підлягають розгляду заяви, предметом оскарження
в яких є бездіяльність органів дізнання, слідства та прокуратури,
що полягала у неприйнятті належного процесуального рішення за
заявами чи повідомленнями про злочини;
- яким є порядок розгляду судами цієї категорії скарг, якщо
така процедура безпосередньо не передбачена в процесуальних
кодексах, зокрема в КПК України ( 1001-05, 1002-05, 1003-05 ).
Суб'єкт права на конституційне подання мотивує своє
клопотання практичною необхідністю у роз'ясненні вказаних положень
кодексів у зв'язку з неоднозначним їх застосуванням судами
загальної юрисдикції під час розгляду скарг на бездіяльність
прокурора, слідчого, органу дізнання, яка полягала у невиконанні
вимог статті 97 КПК України ( 1002-05 ) щодо реагування на заяви і
повідомлення про вчинені або підготовлювані злочини, посилаючись
на відповідні рішення судів загальної юрисдикції.
3. Свої позиції стосовно питань, поставлених у
конституційному зверненні, висловили науковці Дніпропетровського
державного університету внутрішніх справ, Київського національного
університету імені Тараса Шевченка, Львівського державного
університету внутрішніх справ, Національного університету
"Юридична академія України імені Ярослава Мудрого", фахівці Центру
політико-правових реформ.
4. Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в
конституційному зверненні і конституційному поданні, виходить з
такого.
4.1. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і
спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3
Конституції України) ( 254к/96-ВР ). Для здійснення такої
діяльності органи державної влади та органи місцевого
самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною
владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень,
встановлених Конституцією ( 254к/96-ВР ) і законами України,
приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої
суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи
допустив бездіяльність, має право на захист.
Утвердження правової держави, відповідно до приписів статті
1, другого речення частини третьої статті 8, статті 55 Основного
Закону України ( 254к/96-ВР ), полягає, зокрема, у гарантуванні
кожному судового захисту прав і свобод, а також у запровадженні
механізму такого захисту. Конституційний Суд України у своїх
рішеннях послідовно підкреслював значущість положень статті 55
Конституції України ( 254к/96-ВР ) щодо захисту кожним у судовому
порядку своїх прав і свобод від будь-яких рішень, дій чи
бездіяльності органів влади, посадових і службових осіб, а також
стосовно неможливості відмови у правосудді (пункт 1 резолютивної
частини Рішення від 25 листопада 1997 року N 6-зп ( v006p710-97 ),
пункт 1 резолютивної частини Рішення від 25 грудня 1997 року
N 9-зп) ( v009p710-97 ).
Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і
представниками органів влади під час здійснення ними владних
повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на
правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини
у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також
суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у
тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у
публічно-правових відносинах, регламентується відповідними
правовими актами.
4.2. Рішення, прийняті суб'єктами владних повноважень, дії,
вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також
невиконання повноважень, встановлених законодавством
(бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до
частин першої, другої статті 55 Конституції України
( 254к/96-ВР ). Для реалізації кожним конституційного права на
оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб'єктів у сфері
управлінської діяльності в Україні утворено систему
адміністративних судів.
Завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод
та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у
сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів
державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових
і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних
управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на
виконання делегованих повноважень (частина перша статті 2 КАС
України) ( 2747-15 ). До адміністративних судів можуть бути
оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних
повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи
бездіяльності Конституцією ( 254к/96-ВР ) чи законами України
встановлено інший порядок судового провадження (частина друга
статті 2 КАС України) ( 2747-15 ). Вичерпний перелік
публічно-правових справ, на які не поширюється юрисдикція
адміністративних судів, визначено в частині третій статті 17 КАС
України ( 2747-15 ), а саме справи: що віднесені до юрисдикції
Конституційного Суду України; які належить вирішувати в порядку
кримінального судочинства; про накладення адміністративних
стягнень; щодо відносин, які відповідно до закону, статуту
(положення) об'єднання громадян віднесені до його внутрішньої
діяльності або виключної компетенції (пункти 1, 2, 3, 4).
Отже, КАС України ( 2747-15 ) регламентує порядок розгляду не
всіх публічно-правових спорів, а лише тих, які виникають у
результаті здійснення суб'єктом владних повноважень управлінських
функцій і розгляд яких безпосередньо не віднесено до підсудності
інших судів.
4.3. Завданнями кримінального судочинства є охорона прав та
законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть у ньому
участь, а також швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних
та забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб кожний,
хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден
невинний не був покараний (стаття 2 КПК України) ( 1001-05 ).
Положення КПК України ( 1001-05, 1002-05, 1003-05 ) регламентують
діяльність органів державної влади та їх посадових осіб, яка
стосується сфери публічно-правових відносин, що виникають
внаслідок злочинних посягань, відповідальність за які встановлено
в нормах кримінального права.
За статтею 97 КПК України ( 1002-05 ) прокурор, слідчий,
орган дізнання або суддя зобов'язані: приймати заяви і
повідомлення про вчинені або підготовлювані злочини, в тому числі
і в справах, які не підлягають їх віданню (частина перша); не
пізніше триденного строку прийняти одне з таких рішень: порушити
кримінальну справу, відмовити в порушенні кримінальної справи,
направити заяву або повідомлення за належністю (частина друга);
вжити всіх можливих і необхідних заходів реагування у зв'язку
з такими заявами і повідомленнями (частини третя, четверта,
п'ята).
У статтях 110, 234, 236 КПК України ( 1002-05 ) йдеться про
оскарження в суді рішень чи дій органів дізнання, слідчого,
прокурора, які вони постановили чи вчинили уже під час провадження
у кримінальній справі. Суб'єкти, визначені в цих нормах, є носіями
спеціальних владних процесуальних повноважень і тому виконують
функції, обумовлені завданнями кримінального судочинства.
Здійснюючи перевірку заяв і повідомлень про злочини,
прокурор, слідчий, орган дізнання діють до порушення кримінальної
справи, однак вдаються до тих же способів і прийомів, що й під час
збирання доказів у кримінальній справі. Отже, правовідносини, що
мають місце під час розгляду заяв про злочини, за своєю правовою
природою є кримінально-процесуальними. Тому перевірка скарг на
рішення, дії чи бездіяльність вказаних суб'єктів владних
повноважень має відбуватися у тому ж процесуальному порядку і тим
же судом, на який відповідно до закону покладені повноваження щодо
перевірки й оцінки доказів у кримінальній справі, тобто судом із
розгляду кримінальних справ. До того ж імперативний припис пункту
2 частини третьої статті 17 КАС України ( 2747-15 ) виключає
юрисдикцію адміністративних судів щодо справ, які належить
вирішувати в порядку кримінального судочинства.
Зазначене обумовлює висновок, що компетентним національним
судом, до юрисдикції якого належить розгляд скарг щодо прийняття
рішень, вчинення дій або допущення бездіяльності суб'єктом владних
повноважень стосовно заяв і повідомлень про вчинені або
підготовлювані злочини, є суд, який спеціалізується на розгляді
кримінальних справ.
5. Конституційним Судом України в Рішенні від 25 листопада
1997 року N 6-зп ( v006p710-97 ) сформульовано правову позицію, за
якою удосконалення законодавства в контексті статті 55 Конституції
України ( 254к/96-ВР ) має бути поступовою тенденцією, спрямованою
на розширення судового захисту прав і свобод людини, зокрема
судового контролю за правомірністю і обґрунтованістю рішень, дій
чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень (пункт 2
мотивувальної частини) ( v006p710-97 ). Ця правова позиція
кореспондується з положеннями статті 13 Конвенції про захист прав
людини і основоположних свобод ( 995_004 ) (далі - Конвенція) щодо
ефективного засобу юридичного за порушень, вчинених особами, які
здійснюють свої офіційні повноваження. Реалізація права на
оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб'єктів має
відповідати також вимозі стосовно доступності правосуддя, про що
зазначено у міжнародних правових документах - Загальній декларації
прав людини ( 995_015 ) (стаття 8), Міжнародному пакті про
громадянські і політичні права ( 995_043 ) (стаття 14), Конвенції
( 995_004 ) (стаття 6), Декларації основних принципів правосуддя
для жертв злочинів та зловживання владою, прийнятій Генеральною
Асамблеєю ООН 29 листопада 1985 року ( 995_114 ) (пункт 4).
Комітет Міністрів Ради Європи у Рекомендаціях від 28 червня
1985 року R (85) 11 стосовно положення потерпілого в рамках
кримінального права і кримінального процесу ( 994_127 ) приписує
державам-членам приділяти більше уваги потребам потерпілого на
всіх етапах кримінального процесу, а в Рекомендаціях від 12 травня
2004 року Rec (2004) 6 щодо вдосконалення національних засобів
правового захисту ( 994_718 ) зазначає, що права та свободи,
гарантовані Конвенцією ( 995_004 ), мають захищатися передусім на
національному рівні.
Положення частин другої, третьої статті 110, частин п'ятої,
шостої статті 234, частин другої, третьої статті 236 КПК України
( 1002-05 ) унормовують судовий розгляд скарг на рішення і дії
органів дізнання, слідчого, прокурора, які були прийняті і вчинені
в межах уже порушеної кримінальної справи. Однак у статті 97 КПК
України ( 1002-05 ) визначено діяльність суб'єктів владних
повноважень у разі надходження заяв і повідомлень про злочини на
стадії, яка передує порушенню кримінальної справи.
Конституційний Суд України у Рішенні від 23 травня 2001 року
N 6-рп/2001 ( v006p710-01 ) зазначив, що право на судовий захист
належить до основних, невідчужуваних прав і свобод людини і
громадянина та відповідно до частини другої статті 64 Конституції
України ( 254к/96-ВР ) не може бути обмежене навіть в умовах
воєнного або надзвичайного стану (абзац четвертий пункту 3
мотивувальної частини) ( v006p710-01 ), а недосконалість інституту
судового контролю за досудовим слідством не може бути перепоною
для оскарження актів, дій чи бездіяльності посадових осіб органів
державної влади (абзац шостий підпункту 4.2 пункту 4 мотивувальної
частини) ( v006p710-01 ). Системний аналіз положень КПК України
( 1001-05, 1002-05, 1003-05 ), зокрема тих, які визначають його
завдання та унормовують порядок оскарження рішень чи дій суб'єктів
владних кримінально-процесуальних повноважень, дає підстави для
висновку про можливість оскарження до суду не тільки рішень і дій
прокурора, слідчого, органу дізнання, але й їхньої бездіяльності.
Таким чином, Конституційний Суд України вважає, що з метою
реалізації положень статті 55 Конституції України ( 254к/96-ВР )
та недопущення обмеження конституційних прав і свобод людини і
громадянина у разі оскарження до суду рішень, дій чи бездіяльності
прокурора, слідчого, органу дізнання стосовно заяв і повідомлень
про вчинені або підготовлювані злочини такі скарги суди повинні
розглядати аналогічно до порядку оскарження до суду рішень і дій
прокурора, слідчого, органу дізнання, встановленого КПК України
( 1001-05, 1002-05, 1003-05 ).
Враховуючи наведене та керуючись статтями 147, 150, 153
Конституції України ( 254к/96-ВР ), статтями 51, 62, 63, 66, 67,
69, 70, 95 Закону України "Про Конституційний Суд України"
( 422/96-ВР ), Конституційний Суд України
в и р і ш и в:
1. В аспекті конституційного звернення положення частини
другої статті 55 Конституції України ( 254к/96-ВР ) необхідно
розуміти так, що конституційне право на оскарження в суді
будь-яких рішень, дій чи бездіяльності всіх органів державної
влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових
осіб гарантовано кожному. Реалізація цього права забезпечується у
відповідному виді судочинства і в порядку, визначеному
процесуальним законом.
2. Положення статті 97 Кримінально-процесуального кодексу
України ( 1002-05 ) в аспекті конституційного звернення і
конституційного подання та в системному зв'язку з положеннями
частини другої статті 55 Конституції України ( 254к/96-ВР ),
частини третьої статті 110, частини п'ятої статті 234, частини
другої статті 236 Кримінально-процесуального кодексу України
( 1002-05 ), частини другої статті, пункту 2 частини третьої
статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України
( 2747-15 ) необхідно розуміти так, що скарги осіб стосовно
прийняття рішень, вчинення дій або допущення бездіяльності
суб'єктом владних повноважень щодо заяв і повідомлень про вчинені
або підготовлювані злочини суди повинні розглядати і вирішувати у
кримінальному судочинстві.
3. Рішення Конституційного Суду України є обов'язковим до
виконання на території України, остаточним і не може бути
оскаржене.
Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у
"Віснику Конституційного Суду України" та в інших офіційних
виданнях України.

КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД УКРАЇНИ

  Пошук Знайти слова на сторiнцi:     
* тiльки українськi (або рос.) лiтери, мiнiмальна довжина слова 3 символи...