Документ v017p710-11, чинний, поточна редакція — Прийняття від 13.12.2011


     Слід також зазначити,  що на час до  належного  законодавчого 
врегулювання вказаної правової колізії суди загальної юрисдикції
повинні керуватися положеннями Основного Закону України
( 254к/96-ВР ) та приписами Постанови Пленуму Верховного Суду
України "Про застосування Конституції України при здійсненні
правосуддя" від 1 листопада 1996 року N 9 ( v0009700-96 ). Зі
змісту цієї постанови вбачається, що наразі суди загальної
юрисдикції безпосередньо на підставі положень статті 10
Конституції України(3) ( 254к/96-ВР ) мають застосовувати
положення частин четвертої, п'ятої статті 12 Закону про судоустрій
( 2453-17 ) в частині, що стосується державної мови та мов
національних меншин.
_______________
(3) При цьому суди загальної юрисдикції повинні враховувати
також правові позиції Конституційного Суду України, викладені у
Рішенні від 14 грудня 1999 року N 10-рп/99 ( v010p710-99 ) у
справі про застосування української мови, а також у Рішенні від
22 квітня 2008 року N 8-рп/2008 ( v008p710-08 ) у справі про мову
судочинства.
3. Регіональні мови і регіональне самоврядування.
Вважаю за необхідне також вказати, що регіональні мови, перш
за все, є елементом розбудови регіонального самоврядування та
ефективним інструментом залучення до нього національних меншин,
які компактно проживають у певному регіоні держави.
Ідея регіонального самоврядування в Україні не нова. Законом
УРСР "Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне
самоврядування" від 7 грудня 1990 року N 533-XII ( 533-12 ) в
редакції Закону України від 26 березня 1992 року N 2234-XII
( 2234-12 ) (далі - Закон про місцеве і регіональне
самоврядування), поряд з місцевим самоврядуванням, передбачалося
запровадження регіонального самоврядування.
Цим законом регіональне самоврядування в Україні визначалося
як територіальна самоорганізація громадян для вирішення
безпосередньо або через органи, які вони утворюють, питань
місцевого життя в межах Конституції України ( 254к/96-ВР ) та
законів України. Зазначалося також, що територіальну основу
регіонального самоврядування становлять район, область. Однак за
відсутності об'єктивних суспільно-політичних передумов практика
застосування положень Закону про місцеве і регіональне
самоврядування ( 2234-12 ) призвела до надмірної децентралізації
та посилення сепаратистських настроїв в Україні.
Тому з прийняттям Конституції України 1996 року
( 254к/96-ВР ) та Закону України "Про місцеве самоврядування в
Україні" від 21 травня 1997 року N 280/97-ВР ( 280/97-ВР ) Закон
про місцеве і регіональне самоврядування ( 2234-12 ) втратив
чинність, а до проблеми створення регіонального самоврядування
законодавець не повертався. Очевидно, що впровадження
регіонального самоврядування в Україні потребує створення належних
суспільно-політичних передумов та відповідного правового
забезпечення.
Декларація щодо регіоналізму в Європі від 4 грудня 1996 року
визначає регіон як територіальне утворення, сформоване у
законодавчому порядку на рівні, що є безпосередньо нижчим після
загальнодержавного, та наділене політичним самоврядуванням.
Рекомендація 1811 (2007) Парламентської Асамблеї Ради Європи про
регіоналізацію в Європі також вказала, що регіони - це не просто
території, а люди та громади, що є колективним суб'єктом, які без
утворення власної держави зберігають помітні відмінності, які
надають їм волю до самоврядування.
Отже, територіальною основою для регіонального самоврядування
є регіони - адміністративно-територіальні одиниці держави,
формування яких обумовлене історичними, географічними,
економічними та іншими факторами.
Україна є багатонаціональною державою, на території якої
компактно проживають представники різних національностей. Цей
фактор є одним з визначальних при ймовірному запровадженні
регіонального самоврядування. Представникам цих національних
меншин повинне надаватися право повною мірою брати участь у
представницьких та виконавчих органах регіонального
самоврядування(4). За таких умов однією з гарантій реалізації
права представників національних меншин на участь у регіональному
самоврядуванні є впровадження регіональних мов.
_______________
(4) Вважаю, що у разі необхідності у межах одного регіону
може бути впроваджено кілька регіональних мов.
На мою думку, запровадження регіональних мов в Україні може
бути здійснено лише одночасно із внесенням змін до Конституції
України ( 254к/96-ВР ) щодо впровадження регіонального
самоврядування, адже лише за таких умов регіональні мови стануть
реальним засобом забезпечення участі національних меншин, які
компактно проживають на території відповідного регіону, в
регіональному самоврядуванні.
Викладене свідчить, що наразі фактичне запровадження
положеннями Закону про судоустрій ( 2453-17 ) регіональних мов є
передчасним, а тому потребує пошуку ефективних шляхів вирішення
цієї проблеми з боку законодавця.
4. Верховний Суд України як суд права.
У Рішенні Конституційний Суд України розглянув питання щодо
відповідності Конституції України ( 254к/96-ВР ) положень
статті 400-18 Кримінально-процесуального кодексу України
( 1003-05 ), статей 111-16, 111-21 Господарського процесуального
кодексу України ( 1798-12 ), статті 240 Кодексу адміністративного
судочинства України ( 2747-15 ), статті 360 Цивільного
процесуального кодексу України ( 1618-15 ), якими передбачено
підстави та порядок вирішення питання про допуск вищим
спеціалізованим судом справи до її провадження у Верховному Суді
України, та визнав вказані положення конституційними (пункт 5
мотивувальної частини, пункт 1 резолютивної частини).
Однак під час ухвалення Рішення Конституційний Суд України не
скористався можливістю конкретизувати своє бачення статусу
Верховного Суду України, модернізованого, зокрема, після передачі
функцій касаційної інстанції від вказаного органу вищим
спеціалізованим судам відповідно до Закону про судоустрій
( 2453-17 ).
За частиною другою статті 125 Конституції України
( 254к/96-ВР ) найвищим судовим органом у системі судів загальної
юрисдикції є Верховний Суд України. Змістовно-правове наповнення
поняття "найвищий судовий орган" є згідно з положеннями
Конституції України ( 254к/96-ВР ) прерогативою Верховної Ради
України. Тобто законодавець уповноважений Конституцією України
( 254к/96-ВР ) самостійно визначати, які саме повноваження
відповідають статусу Верховного Суду України як найвищого судового
органу в державі, а також встановлювати механізм реалізації таких
повноважень.
Проте вважаю, що принцип верховенства права та інші вимоги
Конституції України ( 254к/96-ВР ) встановлюють певні межі для
законодавця щодо здійснення відповідного правового регулювання.
Такі межі, для того щоб усунути невизначеність у завданнях
Верховного Суду України, мав окреслити у Рішенні Конституційний
Суд України.
Так, побудова системи судів загальної юрисдикції за
принципами територіальності, спеціалізації та інстанційності
(конституціоналізована Рішенням Конституційного Суду України від
12 липня 2011 року N 9-рп/2011) ( v009p710-11 ) забезпечує,
зокрема, апеляційне та касаційне оскарження рішення суду.
Відповідними функціями щодо перегляду судових рішень наділено
апеляційні та вищі спеціалізовані суди. Така теза обумовлює
логічний висновок про те, що у судовій системі України Верховному
Суду України як найвищому судовому органу у системі судів
загальної юрисдикції відведено роль "суду права"(5) (чим він
довгий час не бажав займатися), а не "суду фактів" (до якого він
за певний період звик). Вказівка на це у Рішенні сприяла б
самоусвідомленню суддями Верховного Суду України нової ролі, яка
відводиться цьому органу, а головне, могла б зорієнтувати
законодавця щодо подальшого правового регулювання повноважень
Верховного Суду України, який перш за все має бути судом права, а
вже потім, з часом, можливо, і судом фактів.
_______________
(5) Суд права має справу з правовими актами (перевіряє їх
конституційність у порядку попереднього та наступного
конституційного контролю, надає їх тлумачення, з'ясовує межі дії
цих актів тощо). Класичним судом права є Конституційний Суд
України, а нині ознак суду права набув і Верховний Суд України.
Відповідна правова позиція Конституційного Суду України
стосовно Верховного Суду України як суду права, на мій погляд,
наблизила б судову систему України до загальноєвропейських
стандартів судоустрою та судочинства, за якими вищий суд країни,
крім функцій суду права, може виконувати роль суду фактів, але
розглядаючи тільки справи, які мають важливе, принципове значення
для суспільства та держави, і на основі розгляду таких справ, як
суд права, формулювати правові позиції для судової практики всіх
судів нижчого рівня.
Дуалістичний статус Верховного Суду України як суду права та
суду факту (таким може бути і статус Конституційного Суду України
у разі впровадження інституту конституційної скарги громадян), на
мою думку, дасть можливість максимально ефективно забезпечити
конституційне право кожного на судовий захист.
Виходячи з викладеного вважаю, що визнання Конституційним
Судом України за Верховним Судом України ролі суду права тільки
сприяло б визначенню його завдань.
Однак Конституційний Суд України лише побічно торкнувся цієї
проблеми, вказавши, що встановлений у пунктах 1, 2 частини другої
статті 38 Закону про судоустрій ( 2453-17 ) перелік повноважень
найвищого судового органу судів загальної юрисдикції у сфері
правосуддя є вичерпним і свідчить про побудову в Україні
чотириланкової системи в усіх трьох судових юрисдикціях
(абзац восьмий підпункту 5.1 пункту 5 мотивувальної частини
Рішення), що наразі не відповідає дійсності, адже Верховний Суд
України не є судом фактів. При цьому Конституційний Суд України,
по суті, надав законодавцю можливість трансформувати Верховний Суд
України у суд фактів, не зазначивши про його роль як суду права.

Суддя Конституційного Суду України В.М.Кампо
20.12.2011 р.



вгору